Криза різних ритмів: чесна історія про те, з якими реальними труднощами стикаються чоловіки в нерівному шлюбі

— Мамо, не починай. Я нікого за собою не тягаю. Захар сам ходить. Я його не прив’язувала.

— Він одружений!

— Значить, удома йому погано, — спокійно відповідала Лариса. — Від доброго життя на сторону не задивляються. Набридне йому її вічне пиля́ння — розлучиться й одружиться зі мною.

Зінаїда Павлівна тільки всміхалася з гіркотою.

— Скільки разів я це вже чула? Один обіцяв, другий обіцяв, третій клявся. І де вони всі? Ларисо, тобі скоро сорок. Час уже не про казки думати, а про нормальне життя. Роботу б знайшла хоча б.

— Я не для того народилася, щоб за копійки гнути спину, — відмахувалася Лариса. — Мені потрібен чоловік, який дбатиме про мене. А працюють нехай ті, кому більше нічим утримати біля себе чоловіка.

Такі розмови повторювалися часто й закінчувалися однаково: мати злилася, донька йшла до своєї кімнати, грюкнувши дверима, а за день усе починалося спочатку.

Лариса справді мріяла вийти заміж. Не просто жити з кимось, не бути тимчасовою втіхою, а здобути статус, дім, певність. Але відповідного чоловіка не знаходилося. Ті, хто був вільний, її не влаштовували. Ті, хто подобався, виявлялися одруженими або надто обережними. І що більше минало часу, то сильніше Лариса боялася залишитися ні з чим.

Вона вже почала подумувати про переїзд до великого міста. Там, як їй здавалося, можливостей більше, чоловіків більше, ніхто не знає її минулого, ніхто не шепочеться за спиною. Але для переїзду потрібні були гроші, а їх не було.

І ось одного разу подруга, з якою Лариса часто обговорювала свої невдачі, несподівано сказала:

— А чому б тобі не придивитися до Володимира Андрійовича?

Лариса спершу навіть не зрозуміла, про що мова.

— До якого ще Володимира Андрійовича?