Криза різних ритмів: чесна історія про те, з якими реальними труднощами стикаються чоловіки в нерівному шлюбі
Речі дружини він довго не чіпав: її халат висів за дверима, окуляри лежали біля старої книжки, у шафі пахло її милом і сухими травами. Марина пропонувала допомогти розібрати речі, але батько лише хитав головою. Йому здавалося, якщо він прибере їх із місць, то остаточно визнає: Раїси більше немає.
З часом біль став не таким гострим, але нікуди не зник. Він просто оселився всередині й став частиною його звичних днів.
Попри вік, Володимир Андрійович залишався міцним чоловіком. Спина вже іноді нила надвечір, руки втомлювалися швидше, ніж раніше, але він не любив скаржитися. Сам лагодив паркан, сам упорядковував сарай, сам доглядав город і подвір’я. У домі було чисто, хоч і не так затишно, як за Раїси Петрівни. Жіночої руки бракувало в усьому: у фіранках, у запаху свіжої випічки, у дрібницях, яких чоловік раніше ніколи не помічав.
Про одруження він не думав зовсім.
Та й як було думати? Майже шістдесят п’ять років, доросла донька, онук, пам’ять про дружину, з якою прожито життя. Йому здавалося, що нова сім’я в такому віці — не для нього. Максимум, на що він розраховував, — спокійно доживати свої роки, іноді бачити Марину, няньчити онука, поратися по господарству й не бути нікому тягарем.
Лариса жила неподалік разом із матір’ю. Жінка вона була помітна: уміла сміятися так, що на неї озиралися, вдягалася яскравіше, ніж тут було заведено, і розмовляла з чоловіками вільно, без скутості. Залицяльників у неї вистачало, але серйозних намірів ніхто не виявляв. Одні заходили на вечір, другі обіцяли розлучитися, треті клялися, що саме з нею почнуть нове життя, але далі слів справа не йшла.
Люди про Ларису пліткували часто. Хтось засуджував, хтось заздрив, хтось просто любив перемивати чужі кісточки. Сама Лариса робила вигляд, що їй байдуже, але в глибині душі її злило, що ніхто так і не запропонував їй стати законною дружиною. Їй хотілося не таємних зустрічей і не чужих обіцянок, а дому, достатку, певності й становища, за якого на неї перестануть дивитися з насмішкою.
Її мати, Зінаїда Павлівна, була жінкою різкою й важкою. Сусіди намагалися з нею не зв’язуватися: могла наговорити зайвого, здійняти галас через дрібницю, пригадати стару образу десятирічної давнини. З донькою вона розмовляла так само — грубо, з докорами, але за цією грубістю ховався страх. Зінаїда Павлівна розуміла, що роки минають, грошей мало, здоров’я вже не те, а Лариса все ще живе мріями й випадковими романами.
— Коли ти вже перестанеш мене ганьбити? — дорікала вона доньці, коли та поверталася після чергової зустрічі пізніше, ніж звичайно. — Знову з чужим чоловіком бачилася? Знову хтось прийде сюди сваритися? Тобі самій не набридло?
Лариса знімала туфлі, кидала сумочку на стілець і кривилася….
