Криза різних ритмів: чесна історія про те, з якими реальними труднощами стикаються чоловіки в нерівному шлюбі

— До того самого, вдівця. Дім у нього міцний, господарство в порядку, сам не бідує. Чоловік спокійний, тепер не п’є, охайний. І самотній.

— Ти смієшся? Він же старший за мене на ціле життя.

— Не на ціле, а всього лиш років на двадцять із гаком, — заперечила подруга. — І виглядає він краще за багатьох молодших. До того ж що тобі треба? Романтика чи надійність?

Лариса замислилася. Подруга помітила це й продовжила вже тихіше:

— Уяви сама. Поживеш із ним кілька років, будеш доброю дружиною, а потім дім залишиться тобі. Він уже не молодий. Вічно ніхто не житиме.

Ці слова зачепили Ларису сильніше, ніж вона хотіла показати.

— У нього донька є, — згадала вона. — Марина.

— Ну й що? У доньки своя сім’я. Навіщо їй той дім? Ти з нею поласкавіше, покажи турботу про батька, зроби вигляд, що хочеш миру. Може, вона ще й сама вирішить, що тобі він потрібніший.

Лариса мовчала, але думки вже понеслися вперед. Вона уявила себе господинею в домі Володимира Андрійовича. Уявила, як ходить кімнатами, переставляє меблі, розпоряджається, ухвалює рішення. Потім — продаж дому, велику суму в руках, переїзд, новий одяг, нове життя, де ніхто не сміє згадувати її минуле.

— Вирішено, — сказала вона нарешті, і в голосі її з’явилася ділова рішучість. — Почну із завтрашнього дня. Тільки обережно, щоб не сполохати.

Спочатку Володимир Андрійович не розумів, чому Лариса стала так часто з’являтися поруч. То вона приносила банку варення, пояснюючи, що з матір’ю наварили забагато. То зупинялася біля воріт і питала, чи не потрібна допомога. То раптом цікавилася, як він дає собі раду сам, чи не важко йому, чи не сумно вечорами.

Він відповідав чемно, але тримався насторожено. Після смерті Раїси Петрівни будь-яка жіноча увага здавалася йому незручною. Він не звик, щоб чужа жінка зазирала в очі, хвалила його руки, казала, що дім у нього доглянутий, а сам він іще зовсім не старий.

Чутки про Ларису він, звісно, чув. Чув не раз. Але Володимир Андрійович не любив засуджувати людей заочно. Він завжди вважав: чуже життя — темний ліс. Хто знає, де правда, а де людська заздрість? Та й яке йому діло до того, з ким вона зустрічалася раніше?