Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— спитала вона першого-ліпшого охоронця.

— У саду, пані.

— У саду? — здивувалася вона. — Але йому не можна виходити без супроводу!

Вона поспішила слідом. Палацовий сад був величезний, із фонтанами й алеями жасмину. Серед білих арок вона побачила його: у світлому одязі, босого, він стояв біля фонтану. Вода грала сонячними відблисками, а він, здавалося, не помічав нічого довкола. Його обличчя було бліде, погляд спрямований удалечінь.

— Господарю, вам не можна так! — Наталя підійшла ближче, ледве стримуючи роздратування. — Температура повітря сорок градусів, ви ризикуєте дістати тепловий удар.

Він повільно обернувся:

— А якщо я хочу?

— Ви хочете померти?

Шейх усміхнувся кутиком губ:

— Іноді смерть — найкращий лікар.

— А я тут навіщо тоді?

— Щоб дивитися, як я себе гублю.

Він підійшов ближче, так що між ними залишився лише крок. Його очі кольору розплавленого бурштину спалахнули:

— Ви смілива, докторко. Решта мовчали.

— Решта, може, й мовчали, а я не збираюся.

Він довго дивився на неї, потім тихо сказав:

— Добре, робіть як знаєте. Тільки пам’ятайте, я не пацієнт, я господар цього палацу.

— А я не рабиня, — відповіла Наталя. — Я лікарка. І якщо ви хочете, щоб я залишилася, доведеться слухати мої рекомендації.

Кілька секунд тиша була такою густою, що чути було, як падає крапля у фонтан. А потім він усміхнувся — по-справжньому, вперше.

— Згоден. На сьогодні.

Він розвернувся й пішов до палацу. Наталя провела його поглядом, здивована. Уперше за весь час він не здавався страшним. У ту мить у ньому промайнуло щось людське.

Якось увечері, розбираючи записи, вона знайшла дивину. У графі «сон» стояло «не спав». У графі «біль» — «посилення на заході сонця». Вона замислилася. Біль посилюється на заході. «Це може бути пов’язано з психікою або з якоюсь подією з минулого, що сталася саме в цей час доби», — міркувала Наталя.

Тоді ж вона вперше наважилася порушити одне з правил. Взяла з медичного блоку стару теку. Архів. Конфіденційно. Усередині — записи попередніх лікарів. Вона читала до глибокої ночі: «Напади посилюються раптово. Ні медичних, ні неврологічних причин не виявлено. Пацієнт агресивний. На запитання про минуле не відповідає. Може мати посттравматичний синдром. Одного разу в маренні вимовив ім’я Аміра».

Аміра… Ім’я звучало, як зітхання. Наталя тихо повторила його й раптом відчула, як по спині пробіг холодок.

І наступного ранку вона зустріла Мутайму біля сходів:

— Хто така Аміра? — спитала прямо.

Та завмерла, наче слова Наталі вдарили по повітрю.

— Хто тобі сказав це ім’я?