Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Знайшла в записах лікарів.

Мутайма відвернулася:

— Забудь. Це не твоя справа.

— Але це може бути важливо для лікування!

— Ні, — різко відповіла вона. — Це не лікується.

І, не сказавши більше ні слова, пішла. Наталя залишилася стояти, відчуваючи, як усередині міцніє дивне почуття — суміш жалю, тривоги й цікавості. Вона розуміла: якщо хоче врятувати цю людину, їй доведеться дізнатися правду.

Того вечора, коли сонце опустилося за обрій і палац наповнився м’яким світлом ламп, Наталя принесла йому ліки. Шейх сидів біля вікна, дивлячись у темряву.

— Господарю, прийміть таблетки.

Він не обернувся:

— Навіщо?

— Усе одно не допомагають.

— Але ви маєте дотримуватися режиму.

— Маю? — Він вимовив це слово з гіркотою. — Я нічого не винен. Ні тобі, ні їм, ні Аллаху.

Її зачепив цей виклик, але вона стрималася.

— Тоді заради себе.

Він подивився на неї. Погляд був важкий, але без злості.

— Заради себе? — повторив він. — А якщо я себе ненавиджу?

У грудях Наталі щось здригнулося. Вона тихо відповіла:

— Тоді заради того, хто колись вас любив.

Його пальці здригнулися, і одна з таблеток вислизнула, вдарившись об підлогу. Він повільно підняв її, стиснув у долоні.

— У тебе дивні слова, докторко. Ти не така, як інші.

— Просто я не звикла боятися болю.

Він довго мовчав. Потім проковтнув таблетку й тихо сказав:

— Побачимо, як довго ти протримаєшся, Наталю.

Цієї ночі він знову кричав уві сні. Вона стояла за дверима, слухала й ледь не ввійшла, але стрималася, бо розуміла: поки він не впустить її сам, вона залишиться лише чужою жінкою в білому халаті. Але серце вже знало: ця людина стане для неї чимось більшим, ніж просто пацієнтом.

Від самого ранку в палаці відчувалася напруга. Слуги говорили пошепки, охорона виглядала настороженою, а Мутайма мала такий вигляд, ніби чекала біди. Наталя не розуміла, що відбувається, аж поки не побачила в коридорі молодого чоловіка в дорогому костюмі — брата шейха, Рашида Аль-Захира.

— Пані Наталю… — Його голос був м’який, але холодний. — Мене попереджали, що ви… незвичайна жінка.

— Якщо ви про мій акцент…

— Так, іноземний, — усміхнувся він. — Я про вашу наполегливість.

Він зробив паузу, розглядаючи її:

— Мій брат не терпить тих, хто порушує правила.

— А я не терплю, коли пацієнт гине через власні правила.

Він примружився:

— Ви думаєте, можете його змінити?