Майбутній свекор моєї доньки три години розмовляв зі мною зверхньо, певний, що я нічого собою не являю. У понеділок його думка різко змінилася.
Ранок зустрів місто прохолодним туманом. О пів на восьму я вже поставила машину на службовій стоянці біля суворої адміністративної будівлі, де містилася центральна колегія з акредитації медичних установ. За роки хірургії та керівної роботи звичка приходити завчасно стала такою ж природною, як рівне дихання перед першим розрізом.
Я піднялася до кабінету на четвертому поверсі й переодяглася. Домашній кардиган залишився вдома; замість нього на мені був темно-синій костюм стриманого професорського крою. На лацкані я закріпила невеликий знак почесного лікаря й професійну нагороду за внесок у розвиток трансплантології. Волосся зібрала в строгий вузол, поправила тонкі окуляри й відкрила теку з матеріалами майбутнього засідання.
У роботі я ніколи не використовувала своє становище заради особистої зручності. Посада голови колегії давала не привілей принижувати інших, а відповідальність за рішення, від яких залежала безпека пацієнтів. За моїм підписом відкривалися операційні відділення і призупинялася діяльність центрів, де гарний фасад приховував небезпечну недбалість. Саме тому вдома Анна знала мене насамперед як лікаря. Я ніколи не хотіла, щоб донька оцінювала людей за табличками на дверях і знаками на піджаку.
За моїм ім’ям стояли сотні складних операцій і роки роботи в трансплантології. Колеги також знали, що я не погоджувалася видавати дозвіл сумнівним центрам і домагалася припинення небезпечної медичної практики, навіть якщо власники таких установ мали гроші й вплив. Принциповість у цій сфері була не рисою характеру, а частиною відповідальності перед кожним майбутнім пацієнтом.
Заявку мережі «Мельник Медикал» експерти вивчили заздалегідь. До вихідних на моєму столі вже лежали висновки технічних, кадрових і санітарних фахівців із позначеними невідповідностями. Я знала зміст питання, призначеного на понеділок, але майбутнє рішення однаково мало ґрунтуватися виключно на документах і відповідях заявника, а не на неприємному родинному обіді.
Поки я перечитувала запитання до доповідача, поверхом нижче збиралися представники медичних організацій. Близько восьмої години з’явився Роман Петрович. У сірому костюмі-трійці, білій сорочці й бордовій шовковій краватці він виглядав урочисто й переконливо. В одній руці тримав шкіряну теку з тисненим знаком клініки, на другій виблискував знайомий золотий годинник.
Поруч ішли юрист і начальник фінансової служби. Вони передавали керівникові таблиці, графіки прибутковості й роздруковані слайди. Для Романа Петровича це засідання мало закріпити багаторічний успіх: його мережа просила ліцензію вищої категорії, яка дозволила б виконувати складні порожнинні операції й відкрити цілодобове відділення екстреної хірургії.
Нова ліцензія означала доступ до великих цільових програм, складніших пацієнтів і дуже великих виплат. Власник мережі не сумнівався в перемозі. За останні пів року він вклався в рекламну кампанію, взяв у лізинг ефектне обладнання й заздалегідь повідомив діловим виданням, що його центри переходять на новий рівень.
У коридорі Роман Петрович походжав кам’яною підлогою й гучним шепотом перевіряв готовність команди.
— Прибуток ставте на перший слайд, відвідуваність — на другий. Жодних затримок. Колегія має схвалити розширення одностайно. У нас найкращий приватний сервіс, і регуляторові час це визнати.
Юрист кивав, а керівники невеликих лікарень біля вікон мовчки відводили очі. Роман Петрович дивився на них із тією самою поблажливістю, з якою два дні тому розглядав мій дім. Він був певен, що дорогий костюм, упевнена подача й вражаючі показники прибутку наперед забезпечили потрібне рішення. Йому залишалося лише вийти до трибуни й прийняти заслужене визнання…
