Майбутній свекор моєї доньки три години розмовляв зі мною зверхньо, певний, що я нічого собою не являю. У понеділок його думка різко змінилася.

Наступного дня було сонячно, хоча повітря вже відчутно похолодало. Анна призначила Богданові зустріч у старому парку, на широкій алеї серед лип. Я залишилася вдома. Донька не потребувала супроводу, а моя присутність лише дала б її нареченому привід перевести розмову на поведінку наших родин. Пізніше Анна докладно розповіла мені, як усе сталося.

Богдан прийшов без запізнення. На ньому було темне пальто, у руці він тримав стакан кави. Підійшовши до лавки, він усміхнувся звичною чарівною усмішкою, ніби вчорашні події були прикрою дрібницею, про яку можна забути після доброго сну.

— Привіт, Аню. Ти чудово виглядаєш. Пробач, що вчора ми так швидко поїхали. Батько втомився й нервував через відкриття філії. У нього зараз складний період. Сподіваюся, ти не взяла його слова близько до серця?

Він нахилився, збираючись поцілувати її, але Анна відсторонилася й указала на вільне місце.

— Сядь. Нам треба серйозно поговорити.

Усмішка Богдана стала обережнішою. Він поставив каву поруч і сів.

— Це через батька? Не зважай. Він різка людина, говорить прямо й іноді перегинає, але бажає нам добра. У нього мислення керівника: усе оцінює практично, у цифрах.

Анна зупинила його, перш ніж він устиг розгорнути виправдання.

— Учора я стояла у дверях кухні. Чула, як твій батько називав мою маму бідною жінкою, яка все життя пропрацювала за скромну зарплату, а мене — тягарем без грошей і зв’язків. Чула і твою відповідь. Ти визнав, що поквапився з весіллям, а потім пообіцяв не витратити на моїх близьких нічого з сімейного бюджету.

Богдан зблід. Його погляд заметався алеєю, ніби серед перехожих можна було знайти рятівну підказку.

— Ти почула лише частину. Батько тиснув на мене. З ним не можна сперечатися відкрито: він позбавить мене посади й перекриє фінансування. Я підтакнув, щоб заспокоїти його й не влаштовувати скандалу в домі твоєї мами. Це було заради нас.

— Заради нас ти дозволив принизити мою родину, а потім погодився з кожним словом?

Анна говорила тихо. Саме цей спокій лякав Богдана сильніше за крик.

— Якби ти сьогодні зізнався, що злякався і вчинив підло, я бодай побачила б чесність. Але ти знову брешеш. Тебе набагато більше лякає втрата батькових грошей, ніж можливість втратити мене.

Богдан роздратовано підвищив голос. В інтонації відразу проступило знайоме батькове нетерпіння.

— Не руйнуй наше життя через кілька слів! За два місяці весілля, оплачений чудовий майданчик, батько збирається купити нам квартиру. Ти уявляєш, від якого майбутнього відмовляєшся? Ми були ідеальною парою.

Анна дістала з кишені тонку золоту каблучку з невеликим камінцем і поклала йому на долоню.

— Майданчик оплатила моя мама. А квартиру й посаду можеш залишити собі. Я згодна вийти заміж за людину, в якої є власна честь, а не лише заможний батько. Нас більше немає.

Вона підвелася й пішла до виходу. Богдан схопився, стиснув каблучку в кулаці й крикнув їй услід, що одного дня вона зрозуміє, від якого благополучного життя відмовилася. Анна не озирнулася. З кожним кроком їй ставало легше, ніби з грудей знімали важку плиту. Біль нікуди не зник, але разом із ним прийшла ясність: краще пережити розрив зараз, ніж роками жити поруч із людиною, яка у вирішальну мить обирає зручність.

Про те, як завершилася зустріч, я дізналася від доньки. Анна зробила свій вибір сама, не знаючи ні про мою посаду, ні про те, що чекало Романа Петровича наступного ранку. Наставав понеділок — день, про який родина Мельників поки що нічого не підозрювала…