Вона хотіла тихо навідати маму, але знайома машина й голоси з будинку повністю змінили її плани.

На черговій вибоїні автобус так різко підкинуло, що пакет, який лежав на колінах, ледь не зісковзнув на підлогу. Оксана встигла притиснути його ліктем і лише після цього перевела подих. Усередині були теплі хатні капці для матері — м’які, на товстій підошві. Лідія Степанівна згадувала про них ще навесні, але донька щоразу відкладала покупку, а потім сердилася на себе за забудькуватість.

Поруч, на вільному сидінні, стояла полотняна сумка з гостинцями. У ній дзенькала банка полуничного варення, звареного Оксаною влітку, коли Богдан їздив у відрядження, лежали пачка доброго чаю й плитка улюбленого маминого чорного шоколаду. За вікном тяглися прохололі осінні поля. Дерева обабіч дороги вже скинули майже все листя й здавалися захопленими зненацька холодом, що настав.

Оксана дивилася на них без особливих думок і насолоджувалася цією рідкісною внутрішньою тишею. Перед від’їздом вона закінчила квартальний звіт, віддала його Черненкові точно в строк, навіть на чверть години раніше, і вперше за кілька тижнів могла нікуди не поспішати. Вранці Богдан провів її до зупинки й, як завжди, поцілував у скроню — туди, де ховалася маленька родимка.

— Постарайся повернутися якнайшвидше, — попросив він.

— За два дні буду вдома. Для тебе це вже довго?

Вона засміялася, а він лише знизав плечима. Вони прожили разом десять років, однак кожен її від’їзд Богдан і досі сприймав майже як тривалу мандрівку. Автобус спустився в низину, загуркотів колесами по старому дерев’яному мосту й повільно поповз угору. Оксана впізнала цей гул раніше, ніж побачила перші будинки селища.

До матері вона приїздила раз на півтора-два місяці. Лідія Степанівна ніколи не просила навідувати її частіше й узагалі рідко про щось просила. Вона належала до тих людей, які вважають уміння терпіти головною чеснотою. Але якщо донька не з’являлася довше, ніж звичайно, відповіді матері телефоном ставали особливо короткими. Не сердитими й не ображеними — просто односкладовими. Лише так вона дозволяла собі показати, що сумує.

Автобус зупинився біля невеликого магазину — єдиної зупинки на все селище. Оксана вийшла, зручніше перехопила сумку й пакет та кивнула водієві. Той відповів таким самим кивком: за роки регулярних поїздок вона встигла йому прикметитися.

В жовтневий полудень вулиця була порожня. З городів тягло димом від спаленого бадилля, десь без особливого завзяття гавкав собака. Оксана пішла звичною дорогою: повз дім Гнатюків із незмінно перекошеним парканом, повз давно занедбаний колодязь, повз високі тополі, посаджені кілька десятиліть тому. Материн дім стояв у кінці вулиці, за великим городом.

Його білі стіни виднілися здалеку. Віконниці, які Лідія Степанівна щовосени фарбувала сама, тепер були темно-зеленими й виглядали зовсім свіжими. Оксану боляче кольнула думка, що мати й цього разу впоралася без допомоги, встигла до холодів і навіть не обмовилася про це. А тоді донька помітила біля хвіртки автомобіль.

Велика чорна машина зовсім не вписувалася в цю тиху вулицю. Такі тут майже не траплялися. За номерними знаками було зрозуміло лише, що автомобіль приїхав здалеку. Оксана мимоволі сповільнила крок. Страху ще не було, але сама картина здавалася неправильною.

Мати не згадувала про гостей. Близьких знайомих із великих міст у неї, наскільки знала Оксана, теж не було. Можливо, хтось приїхав до сусідів і залишив машину біля чужого паркану. Пояснення звучало цілком розумно, і Оксана вже майже переконала себе в ньому, коли з будинку долинув материн голос.

Слів розібрати вона не могла, зате почула те, чого раніше майже ніколи не чула: Лідія Степанівна плакала. За всі свої тридцять два роки Оксана пам’ятала лише два такі випадки — смерть діда й той день, коли в шостому класі вона зламала ногу й опинилася в лікарні. Будь-яке горе мати зазвичай заганяла глибоко всередину, не даючи йому вирватися назовні.

Тепер за зачиненими вікнами лунали важкі, уривчасті ридання. Мати намагалася щось сказати, голос ламався, і кожне нерозбірливе слово змушувало Оксану йти швидше. Вона штовхнула хвіртку, майже бігцем перетнула двір, сполохала курей під яблунею й розчахнула вхідні двері без стуку. З коридору повіяло деревом і сухими травами, зібраними в пучки під стелею. Голоси долинали з кухні, і один із них був чоловічим.

Оксана поставила сумки просто на підлогу й пішла на звук. На порозі кухні вона різко зупинилася: мати сиділа за столом, не в силі підвести заплакане обличчя, а навпроти неї був незнайомий чоловік років п’ятдесяти п’яти в строгому темному пальті. Біля його ніг стояв портфель. Між чашками лежали кілька скріплених аркушів і стара картонна тека з потертими краями. Незнайомець обернувся, і з виразу його обличчя Оксана зрозуміла: її появи тут ніхто не чекав…