Максим знайшов у лісі машину швидкої допомоги, але її двері були замкнені зсередини

— Ось яка ти, виявляється. А в машині мені тільки носа було видно.

Максим відступив на кілька кроків, даючи їм час познайомитися. За ними спостерігали з вікна. Потім на ґанку з’явилася працівниця й запитала, чи можна їй теж погладити собаку. Жужа дозволила.

Згодом, повернувшись до кімнати, Микола Степанович дістав із шухляди копію сторінки зошита. Оригінал зберігався в матеріалах справи. На цій сторінці всі дванадцять прізвищ були обведені тонкими олівцевими лініями.

— Ви думаєте, у мене в пам’яті сама пожежа залишилася?

Максим похитав головою. Старий указав на рядок.

— Ніна пісні любила. Іван усе лаяв наше радіо: про погоду, каже, бреше. Дощ із самого ранку, а звідти обіцяють сонце.

Він згадав загублений ґудзик, шахи, у яких бракувало одного пішака, і день народження із занадто солодким пирогом. Максим слухав ці невеличкі історії. Четверо людей поступово поверталися з розповіді про страшну ніч у повсякденне життя, яке в них було.

Коли настав час іти, Микола Степанович повільно провів його до дверей, спираючись на ціпок. Біля порога зупинився, подивився в коридор і попросив не зачиняти двері кімнати до кінця.

За вікном починав падати сніг. Жужа чекала біля машини й обнюхувала перші білі крупинки, що осіли на траві. Максим повернувся на крок, поправив стулку так, щоб протяг не зачинив її.

У швидкій посеред лісу вони замкнули двері зсередини, боячись, що їх знову позбавлять вибору. Відчинені двері тут були вже власним вибором Миколи Степановича.

Максим попрощався й вийшов. Йому вслід із кімнати тихо лунало радіо.