Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Його речі викинули в під’їзд у чорному сміттєвому пакеті, перев’язаному червоною стрічкою від подарункової коробки.

Олександр стояв на майданчику між четвертим і п’ятим поверхом і дивився на рукав своєї старої куртки, що стирчав із пакета, мов чужа рука. На кахлі валялися шкарпетки, папка з квитанціями, пом’ята фотографія в рамці — мати біля дачного паркану, мружиться від сонця, поруч батько з чашкою в руці. Скло тріснуло від кута до кута.

За дверима квартири номер сорок сім плакала його племінниця. Або це був телевізор. Або в Олександра вже так дзвеніло в голові, що будь-який звук здавався плачем.

— Ти тут більше не живеш, — сказала Ольга крізь прочинені двері.

Вона не дивилася йому в очі. На ній був чорний домашній халат, волосся зібране в тугий хвіст, губи стиснуті так, ніби вона тримала в роті голку.

— Олю, ти що робиш? — тихо спитав Олександр. — Маму вчора поховали.

— От саме. Учора поховали. А сьогодні я дізналася, що ти вирішив обчистити нас усіх.

— Що?