Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

У п’ятницю зранку мрячило, важкі хмари опустилися над містом. Андрій пішов о пів на п’яту. Роман подивився йому вслід із приймальні, а тоді скасував вечірній зв’язок із закордонними партнерами. За десять хвилин до п’ятої Ковальчук відчинив двері своєї квартири.

Плач він почув іще в передпокої. Не коротку вимогу уваги, до якої встиг звикнути, а надривний, виснажливий крик. Софія плакала давно: це було чути з уривчастого дихання, з того, як болісно тягнувся кожен новий схлип. Звук розносився кам’яними стінами, і Андрій поквапився до вітальні.

Оксана стояла з донькою на руках і гойдала її. Волосся вибилося із заколки, обличчя почервоніло. Блузка на грудях промокла від дитячих сліз. Побачивши господаря, вона відразу взялася перепрошувати, ніби могла відповідати перед ним навіть за біль дитини.

— Пробачте, будь ласка. Вона вже майже дві години так… Зубки знову. Я і гель пробувала, і холодний прорізувач. Носила її, співала, все марно. Я зараз…

— А ти сама давно сідала?

Запитання збило її з пантелику. Оксана кліпнула, намагаючись пригадати те, про що за останні години навіть не думала.

— Не знаю. Не пам’ятаю вже.

Софія повернула до Андрія мокре личко. Плакати не перестала, але відразу простягнула до нього руки, як робила щоразу при зустрічі. Усе маленьке тільце подалося вперед. Пояснити, що з нею відбувається, вона не могла; попроситися до нього могла й тепер.

Андрій перетнув кімнату.

— Даси мені її?

Оксана кивнула й передала доньку. Та вткнула гарячий носик йому під підборіддя, схопилася за комір. Плач тривав, тільки став глухішим, тихішим. Андрій не чекав, що все припиниться від одного дотику. Він почав повільно ходити, притримуючи дитину й трохи погойдуючи в ритмі власних кроків.

За вікнами йшов дощ. Він проходив повз них, повертав біля дивана, рухався вздовж згаслого каміна. Нічого іншого поки не вимагалося. Софія трималася за сорочку, а він носив її кімнатою, не намагаючись квапити. Потім виявив, що тихо співає.

Мелодія прийшла з дитинства. Мати співала цю стару колискову на маленькій кухні, заспокоювала його після розбитих колін і під час грози. Андрій не згадував цієї пісні все доросле життя. Мама померла, коли йому ще не виповнилося вісімнадцяти, і багато чого, пов’язаного з нею, він звик ховати глибоко в пам’яті.

Але слова збереглися. Андрій співав низько, трохи хрипко; на окремих місцях голос збивався, ніби він не звик співати при сторонніх. Мелодія виходила нерівною, зате лишалася тією самою, знайомою з дитинства. Він і далі носив Софію, повторюючи прості слова, якими колись заспокоювали його самого. Дівчинка чула знайомий голос зовсім близько й міцно трималася за комір.

На другому куплеті довгі схлипи почали розпадатися на короткі. Дівчинка підвела голівку, подивилася на нього вологими карими очима й знову притулилася до шиї. Пальчики на комірі ослабли. Андрій і далі крокував і співав, не змінюючи темпу.

Після третього куплету Софія вже не плакала. Наприкінці четвертого дихання стало глибоким і рівним, тільце розслабилося. Він відчув, як змінилася її вага: та сама маленька дівчинка тепер цілком довірилася його рукам. Сон нарешті забрав те, з чим ні вона, ні мати більше не давали собі ради.

Іще чверть години Андрій носив її вітальнею, боячись зупинитися. Йому було досить чути рівне дихання біля шиї. Заради цього варто було тримати один і той самий повільний крок стільки, скільки треба. Усі справи, з яких раніше складалося його життя, зараз здавалися далекими й дивовижно несуттєвими.

Софія не була йому рідною по крові. Ще недавно він нічого не знав про її існування, а тепер спокій цієї дівчинки був важливіший за все, чим він звик дорожити. Ні влада, ні гроші, ні величезна імперія не могли замінити йому тихого дихання біля плеча. Він виразно відчував, як змінюється його життя, поки носив кімнатою заснулу дитину й боявся потурбувати її спокій.

Оксана сиділа на краєчку дивана й дивилася на нього вже без колишнього страху. Коли він наблизився, вона спитала майже беззвучно:

— Як тобі це вдалося? Ти чарівник?

Андрій глянув на темні кучері біля своєї щоки.

— Просто зачекав. І не квапив її.

Він сів поруч обережно, щоб не потурбувати дитину. У вітальні горів один торшер. Оксана заправила волосся за вухо; руки нарешті перестали тремтіти. Вони сиділи поруч; Софія спала на руках у Андрія, все ще тримаючи пальчиками його сорочку. Оксана дивилася на доньку, дослухаючись до її рівного дихання.

Кімната знову була тихою. Тільки тепер у цій тиші можна було чути трьох. Нікому не доводилося ховатися в господарському приміщенні чи боятися випадкового звуку. Збоку їх прийняли б за сім’ю, що відпочиває після важкого дня. Жоден із дорослих іще не вимовив цього вголос.

— У таксі вона прокинеться, — неголосно зауважив Андрій. — Потім, боюся, до ранку мучитиметеся обидві.

Оксана подивилася на темні вікна. Він продовжив:

— Залишайтеся тут. Три гостьові спальні все одно порожні. Завтра субота, вам ні до чого їхати вночі.

Цього разу їй не знадобилося довго заперечувати.

— Дякую. Ми залишимося…