Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…
До кабінету глави мафії доповзла донька покоївки. Такого рішення господаря ніхто не очікував
Із дев’ятої до десятої ранку чотирнадцятий поверх належало вважати порожнім. Ані ліфт, ані прибирання, ані кур’єрські доставки не мали нагадувати про існування інших людей. Андрій Ковальчук збирався провести закриті переговори відеозв’язком, і прислузі залишалося забезпечити йому годину цілковитої тиші.
Покоївці заборону повторили двічі. Швейцарові вистачило одного попередження. Навіть технікові, який стежив за особистим ліфтом господаря, рівно о шостій ранку надійшло окреме повідомлення. Накази Андрія не обговорювали: за двадцять років, відколи він очолював сімейну імперію, охочих перевірити межі дозволеного майже не лишилося.
У свої тридцять вісім він розпоряджався трьома морськими судноплавними лініями, закритими ресторанами з непрозорою бухгалтерією та величезним пентхаусом над річковою набережною. Поруч із ним дорослі люди мимоволі стишували голос. У цьому домі все — від руху ліфтів до обережних кроків по каменю — підпорядковувалося одній людині.
Сьогодні на кону стояли сорок мільйонів. Угода охоплювала трастові структури, три офшорні компанії та закордонний банк, що вмів обходитися без зайвих запитань ще з 1972 року. Фінансист, який сидів перед камерою, слухав не лише слова співрозмовника: затримка часом говорила йому більше, ніж довге пояснення. Андрій не збирався давати йому приводу для сумнівів. Сторонній кашель чи випадкова тінь за спиною могли зірвати переговори. У цій розмові доводилося стежити навіть за тим, що зазвичай не має стосунку до справ: за виразом обличчя, тривалістю пауз, будь-яким звуком, здатним відволікти людину по той бік екрана.
Дванадцять хвилин розмова йшла саме так, як було заплановано. Потім із коридору долинуло щось схоже на обережне волочіння по підлозі. Звук урвався, відновився і став трохи виразнішим. Хтось наближався до кабінету, хоча наближатися сюди було заборонено всім.
На екрані лишалося бліде обличчя банкіра; той і далі розбирав квартальний графік ліквідності. Андрій дивився просто в камеру. Лише під шкірою на вилицях напружилися м’язи. Ні невдоволення, ні роздратування співрозмовник побачити не мав, і господар кабінету зберіг належний вираз обличчя.
За дверима знову зашурхотіло. Повільно, вперто, з короткими зупинками. Андрій уже не сумнівався: йому не вчулося. У домі знайшлася людина, якій двічі передана заборона видалася необов’язковою. Поки тривали переговори, ця людина лишалася в безпеці. Після останнього прощального кивка все мало змінитися.
Він підтвердив порядок переказу грошей, витримав потрібні паузи, стримано всміхнувся. Збоку ніхто не здогадався б, яких зусиль коштувало йому дослухати останні фрази. Лише коли екран згас, Андрій відсунув крісло й підвівся. До дверей він пішов не поспішаючи, уже приготувавшись до чужих виправдань.
За порогом міг опинитися прибиральник, що невчасно взявся за швабру, або кур’єр, який переплутав поверх. Андрій заздалегідь бачив перелякане обличчя, чув збивчасті пояснення. Залишати порушника в домі він не збирався. Рука лягла на дверну ручку, важка стулка розчинилася — і заготовлений гнів раптом лишився без адресата…
