Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

До дитячої вони пішли разом. Андрій поклав Софію в ліжечко. Уві сні вона намацала рукою плюшевого слона й притягла до щоки. Оксана вкрила доньку пледом, поцілувала в лоб. Потім тихо вийшла, залишивши дівчинку спати.

Вона прийняла душ у гостьовій ванній. Андрій поклав на ліжко чисту білу сорочку з щільної бавовни. Коли Оксана з’явилася на кухні, боса, з вологим волоссям, сорочка сягала їй до середини стегон. Він уже поставив чайник і мовчки подав кухоль ромашкового чаю.

Оксана обхопила його долонями. Вони сіли за мармуровий стіл, за яким іще вчора вперше вечеряли разом. Було близько півночі. У паузах чулися холодильник і поодинокі машини за вікнами. Дім, що зазвичай здавався величезним, зараз звузився до кухні, теплого чаю й дитини, яка спала неподалік.

— Андрію, а чому ти ніколи не створив сім’ї?

Він якийсь час повертав чашку на блюдці. Запитання не було зухвалістю, хоч раніше він навряд чи дозволив би поставити його будь-кому. Оксана чекала, не підштовхуючи, і Андрій нарешті відповів:

— У мене була жінка. Давно. Наталя. Мені тоді було двадцять чотири. Ми були разом три роки.

Він розповів про те, чого вона хотіла: дітей, сімейного дому за містом, спільних недільних обідів. Нічого надзвичайного. Вона терпіла його характер довше, ніж, за його власним визнанням, слід було. А він щоразу пояснював, що зараз не час. Спочатку справа, становище, влада; потім лишиться місце для решти.

— Вона чекала. Один рік, наступний. Потім сказала, що далі треба вибирати.

— І ти лишився зі своєю імперією?

Андрій усміхнувся без радості.

— Із нею й лишився. За два роки Наталя вийшла за шкільного вчителя. Тепер живе в маленькому місті, у неї троє дітей. Мені випадково трапилася її фотографія. Вона мала щасливий вигляд. Я не зумів би дати їй такого щастя.

Оксана слухала, розуміючи, що це не розповідь, якою він звик ділитися. За скупими словами стояло життя, влаштоване так ґрунтовно, що для людей у ньому не лишалося місця. Вона не намагалася ні пожаліти його, ні пояснити, що ще можна щось виправити.

У його розповіді не було претензій до Наталі. Він сам визнав, скільки вона чекала, і сам назвав те, чого не дав їй. Сім’я, недільні обіди, діти — прості бажання колись здавалися йому справою віддаленого майбутнього. Жінка пішла, а майбутнє й далі відсувалося за чергову угоду. Тепер, вимовляючи це перед Оксаною на кухні, де зовсім недавно сміялася Софія, він уже не міг повторювати колишні пояснення з тією самою впевненістю.

— У мене зберігається мамина обручка, — несподівано додав він. — У сейфі, за картиною. Від її смерті минуло близько двадцяти років. Я її жодного разу не виймав.

Помовчавши, Андрій перевів погляд на Оксану.

— А як звали батька Софії? Ти жодного разу не називала його імені.

Вона й тепер не назвала. Натомість розповіла докладніше про день, коли дізналася про вагітність. Купила тест, побачила дві смужки і, не зумівши дочекатися вечора, зателефонувала з автомата на розі. Коли він повернувся додому, то мовчки вислухав її. Спортивна сумка, як з’ясувалося, була зібрана ще вранці. Він узяв її й пішов.

Тієї ночі Андрій почув і про майже пів року, які Оксана прожила в машині. Про цю пору вона розповідала ледь чутно. На другому місяці жінка, зустрінута в пральні, підказала адресу родини, яка шукала прибиральницю. Так знайшлася перша робота.

— Я досі вітаю її листівкою на Новий рік, — сказала Оксана.

Андрій так стиснув ручку кухля, що побіліли пальці. Він не відразу зумів заговорити рівно.

— Покинути власну дитину й називатися батьком — несумісні речі. Софії без нього буде краще. Не дозволяй їй потім шукати людину, яка так вчинила.

Оксана підвела очі. У них стояли сльози, але голос був м’який, втомлений, зовсім близький:

— Андрію…

Більше вона нічого не додала. Він теж не знайшов продовження. Сидіти навпроти неї за цим столом після всього почутого вже означало щось інше, ніж просто запропонувати нічліг жінці з дитиною. Обоє відчули, як зникає остання звична дистанція, і ніхто не спробував її повернути…