Собака привела дівчину до чоловіка, що лежав непритомний, а його перші слова після пробудження змусили її насторожитися

Бабуся Галина поставила перед Мариною банку й сказала одне слово. «Суниця». Марина підвела голову від телефона.

«Прямо зараз?» «Ні, на Новий рік». Бабуся вже поверталася до плити. «Бери кошик, він там, біля сіней, висить».

«До узлісся 10 хвилин. Далі не заходь». Кошик Марина знайшла.

Потертий, вербовий, з ручкою, примотаною ізоляційною стрічкою. Такі не викидають, а передають у спадок — разом з умінням варити варення й небажанням сперечатися з бабусями. Вона приїхала в село три дні тому.

Приїхала не тому, що скучила. Хоча скучила, звісно. А тому, що в місті розвалилося все й одразу.

Робота, орендована квартира і стосунки з людиною, яку вона пів року чесно намагалася покохати. Три речі за один місяць. Коли стільки всього валиться водночас, найкраще, що можна зробити, — поїхати туди, де пахне смолою і свіжим хлібом, а не вихлопами й чужими рішеннями.

То було село на 40 хат. Магазин працює до шостої, автобус ходить через день, інтернет ловить через раз. Бабусин дім стоїть скраю, найближче до лісу.

Старий, але міцний. Дід будував на віки й, як виявилося, недарма. Марина йшла стежкою в гумових чоботях, трохи завеликих, явно дідових.

Кошик гойдався в руці. Ліс починався одразу за городом. Сосни, потім берези, потім змішаний підлісок, де й водилася суниця.

Вона знайшла першу галявину хвилин за сім, присіла навпочіпки й почала збирати. Суниця була дрібна, тепла, з тим запахом, який не передає жоден ароматизатор, ідентичний натуральному. Вона працювала методично, пересуваючись уздовж краю галявини, і думала не про колишнього, не про роботу, а так, ні про що конкретне, — і це саме по собі вже було відпочинком.

Кошик поволі наповнювався. Десь стукав дятел. Пахло прогрітою хвоєю.

Собака з’явився несподівано. Великий, коротко підстрижений, з рудими підпалинами, лягавий чи щось близьке. Марина не розумілася на породах.

Собака стояв за три метри й дивився просто на неї. Не гарчав. Не крутив хвостом.

Просто дивився — серйозно, майже вимогливо. «Ти чий?» — спитала Марина. Собака розвернувся й пішов у ліс.

Марина встала. Собака зупинився, озирнувся. «Ні», — сказала Марина сама собі.

«Не піду». Собака озирнувся ще раз. Марина зітхнула, підняла кошик і пішла слідом.

Потім вона багато разів думала, що це було. Цікавість, дурість, інстинкт. Напевно, все разом.

Собака в лісі сам — це неправильно. Це або загублений пес, або щось гірше. І вона пішла, сама не знаючи навіщо, продираючись крізь кущі глоду й переступаючи через коріння.

Собака йшов швидко, але не тікав. Час від часу озиртався, перевіряв, чи йде Марина слідом. Метрів за 200 ліс став густіший, під ногами зачвакало: низина, поруч напевно струмок.

Марина вже майже пошкодувала, що послухалася якогось дворового лягавого. Потім побачила його. Чоловік лежав біля підніжжя старої сосни, на боці, обличчям до землі…