Мама залишила мені спадок і дивного листа, попросивши поки що приховати правду від дружини

— Доброго ранку, Остапе Романовичу, — промовив у слухавку спокійний чоловічий голос. — Вас турбує нотаріус Богдан Миронович. Сьогодні до десятої ранку вам необхідно приїхати до мене в контору. Питання термінове, відкладати не можна. Йдеться про документи вашої покійної матері.

Я міцно стис телефон. Отже, лист не був останнім маренням змученої хворобою людини.

— Які документи? — спитав я хрипко.

— За спадковим розпорядженням Галини Степанівни, — відповів нотаріус. — Вона залишила дуже точні вказівки. Винятково точні.

Зв’язок обірвався. Я ще кілька секунд слухав короткі гудки, відчуваючи, як сонна важкість ночі поступається місцем сухій, крижаній зібраності. Мама все продумала наперед. Не в останні години, не в випадковому пориві — задовго до своєї смерті.

Я пішов у ванну, увімкнув воду й довго плещав у лице, доки шкіра не заніміла. Потім витерся жорстким рушником, одягнув чисту сорочку й застібав ґудзики один за одним, ніби готувався не до поїздки до юриста, а до бою. Коли вийшов на кухню, всі троє вже сиділи за столом.

Мирослава господарювала біля плити, розливала каву так упевнено, ніби цей дім давно належав їй. Тарас крутив у руках телефон і надто поспішно сховав його в кишеню, помітивши мене. Оксана підвела очі, усміхнулася м’яко, співчутливо.

— Ти хоч трохи поспав? — спитала вона.

У горлі піднялася нудота. Я змусив себе сісти й відповісти рівно:

— Ні.

Мирослава мовчки підсунула до мене чашку. Я взяв її за ручку, кивнув і став чекати. Усередині з’явилася холодна впевненість: мовчати ці люди довго не зможуть.

Першим не витримав Тарас.

— Слухай, Остапе, — почав він, відкидаючись на спинку стільця й удаючи, ніби розмова йому майже байдужа. — Ти вже дізнавався, що там після тітки Галі лишилося? Все-таки спадкові справи самі себе не оформлять. Строки, папери, нотаріус — сам розумієш.

Він говорив ліниво, але очі видавали нетерпіння. Я зробив ковток кави. Гіркота обпекла язик і ніби повернула думкам гостроту.

— Нічого там не лишилося, Тарасе, — сказав я саме так, як просила мама. — Одні старі борги. Тепер доведеться розбиратися й виплачувати.

На кухні стало так тихо, що я почув, як за вікном клацнула гілка. Вони перезирнулися майже миттєво: Тарас і Мирослава — коротко, зло, з погано прихованим розчаруванням; Оксана опустила очі, але кутик її губ сіпнувся. Ні здивування, ні співчуття, ні природного переляку перед чужими боргами. Лише досада людей, у яких із рук вислизнув очікуваний здобуток.

Ця пауза сказала більше, ніж будь-яка розмова. Якби вони нічого не знали й нічого не чекали, реакція була б іншою: запитання, тривога, спроба зрозуміти, наскільки все серйозно. Та переді мною сиділи люди, які вже подумки приготувалися до одного фіналу й отримали інший. Я бачив, як Тарас на секунду стис щелепи, як Мирослава швидко відвела погляд до чашок, як Оксана сховала руки під стіл. Їхні обличчя надто швидко закрилися масками, але перший рух уже встиг видати правду.

— Господи, ще й це, — нарешті заголосила Мирослава, та голос був порожній, ніби в ньому заздалегідь відміряли потрібну порцію скорботи. — Мало біди, так тепер ще й з грошима морока.

Тарас потер шию, відвернувся до вікна.

— Так, паперова тяганина — морока, — протягнув він уже без колишнього запалу. — Якщо треба буде щось перевезти, скажеш.

Я підвівся, сказав, що мушу з’їздити у важливій справі, й вийшов, не пояснюючи куди. Стара будівля нотаріальної контори стояла в центрі, за важкими дверима з потертою ручкою. Богдан Миронович зустрів мене стоячи — високий сивий чоловік із уважним обличчям і строгими окулярами. На зеленому сукні його столу лежала товста папка, а поверх неї — новий конверт. На ньому маминим почерком було написано моє ім’я. Побачивши ці літери, я зрозумів: найстрашніше ще не розкрито…