Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Мар’яна Левченко лежала посеред величезного ліжка, ніби на острові, відрізаному від усього живого. У кімнаті було тихо, надто тихо для дому, де зазвичай гули прилади, грюкали двері, дзенькала посудина на кухні. Тепер чулися лише годинник у вітальні: сухий, байдужий стукіт маятника просочувався крізь стіни й здавався їй чужим диханням. Її морозило так, що пальці судомно стискали край ковдри, але шкіра палала, наче під неї насипали розпеченого піску. Тонка нічна сорочка липла до спини й плечей, просякнута потом. Горло дерло, кожен вдих різав груди, а голова була важка, ніби в неї налили свинцю.

Вона не була з тих, хто любить скаржитися. Навіть застуду зазвичай переносила мовчки, уперто підводилася, займалася домом, відповідала на повідомлення, усміхалася, коли Роман проходив повз із невдоволеним виглядом. Але сьогодні тіло зрадило її остаточно. Варто було спробувати повернутися, як під ребрами спалахував біль, а перед очима вставала каламутна пелена. Мар’яна почувалася не господинею просторого дому, а бранкою у власній спальні, де кожна річ була знайома й водночас більше не обіцяла захисту.

Вранці вона просила Романа з’їздити в аптеку. Не примхливо, не вимогливо — ледь чутно, майже благаючи. Їй потрібні були жарознижувальні, антибіотики, щось, що допомогло б протриматися до лікаря. Роман коротко буркнув, що все купить, узяв ключі й пішов. Відтоді минув увесь день. За вікнами вже сутеніло, сад за склом розчинився в сірій імлі, а чоловік так і не повернувся. Мар’яна кілька разів намагалася подзвонити йому зі старого телефона, що лежав на тумбочці, та пальці не слухалися, а потім і сам телефон розрядився. Вона заплющила очі, намагаючись утриматися на межі свідомості.

У домі в закритому передміському селищі, де за високими парканами ховалися однаково дорогі особняки, від розкоші віяло холодом. Коли вони переїхали сюди, Мар’яна довго добирала штори, меблі, посуд, намагаючись зробити цей простір не виставковою залою, а домом. Тепер стіни здавалися гладкими й байдужими, як чужі обличчя. Вона простягнула руку до склянки з водою, та тремтіння в зап’ясті стало сильнішим. Скло вислизнуло, глухо вдарилося об товстий килим, і останні краплі розповзлися темною плямою. Мар’яна дивилася на неї з таким відчаєм, ніби разом із водою з кімнати витікали останні сили.

За останній рік Роман змінився до невпізнання. Колись він міг довго сидіти поруч із нею на кухні, розповідати про свої страхи, сміятися з невдач, мріяти про майбутнє. Потім його підвищили, він відчув смак влади й грошей, хай навіть здебільшого взятих у борг, і разом із новим костюмом ніби вдягнув іншу шкіру. Він повертався по півночі, пах дорогими напоями й чужими парфумами, дратувався через дрібниці, дивився на дружину так, ніби вона заважала йому дихати. Коли Мар’яна почала кашляти, швидко втомлюватися й насилу підніматися сходами, він не злякався. Він злився. Його дратували її слабкість, її блідість, її прохання.

Шум двигуна у дворі вирвав її з важкої напівдрімоти. Мар’яна здригнулася, у грудях майнуло полегшення: Роман повернувся. Отже, ліки в нього. Отже, зараз він увійде, поставить пакет на тумбочку, може, навіть спитає, чи не стало їй гірше. Вона спробувала сісти, спершися спиною на високе узголів’я. Перед очима попливли темні кола. Внизу грюкнули вхідні двері, потім сходами застукали кроки. Але в цих кроках не було тривоги. Вони були надто швидкі, важкі, сердиті. І що ближче вони лунали, то ясніше Мар’яна розуміла: в дім увійшла людина, яка не збирається її рятувати…