Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

Їй подобалися місцеві жителі — прості, прямі, довірливі, справжні. У них не було міської метушні й фальші.

Коли Антоніна розповіла про свої страхи, Марина постаралася не показувати хвилювання. Вона дібрала м’які слова, щоб хоч трохи підтримати жінку.

— Антоніно Павлівно, давайте не будемо заздалегідь себе лякати. Я призначу вам аналізи. Здасте, отримаємо результати — тоді й поговоримо спокійно. Якщо знадобиться лікування, я все розпишу. Домовилися?
— Домовилися, Мариночко. Світла ти людина, дякую тобі велике, — від щирого серця сказала Антоніна.
— Поки що нема за що, Антоніно Павлівно. Бережіть себе.

Той суботній ранок Антоніна запам’ятала на все життя.

Вона, як завжди, наводила лад у домі й уже збиралася вийти на город, коли задзвонив телефон.

— Антоніно Павлівно, це Марина, фельдшерка. Результати аналізів надійшли. Ви зможете сьогодні до мене зайти?
— Звісно, Мариночко, зможу, — одразу відповіла Антоніна.

Але після її слів у слухавці повисла дивна, тривожна пауза. Ніби Марина хотіла сказати щось іще, але не наважувалася. В Антоніни недобре стиснулося серце. Інтуїція підказувала: справа погана. Та й голос у фельдшерки був надто напружений.

— Що зі мною, Мариночко? — спитала Антоніна, щойно зайшла до медичного кабінету. — Я помираю?