Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

— Нічого, будемо спостерігати. Все буде добре, — намагалася заспокоїти вона жінку, хоча сама була схвильована до краю. У її практиці такого ще не траплялося.

Коли Антоніна хоч трохи отямилася, Марина обережно спитала:

— Я можу вам чимось іще допомогти?
— Ні, — глухо відповіла жінка й повільно попрямувала до дверей, ніби несла на плечах непосильний тягар.

Марина мовчки дивилася їй услід і думала про своє. Для неї вагітність не була б бідою. Навпаки, вона стала б найбільшим щастям. Із Павлом вони кілька років намагалися завести дитину, але все було марно. Обстеження, надії, розчарування — нічого не допомогло. Зрештою вони розійшлися, так і не зумівши зберегти сім’ю.

Потім стало ще важче. Колеги в дитячій лікарні, де Марина раніше працювала, постійно піджартовували з неї: мовляв, лікує чужих дітей, а своєї народити не може. Ці слова ранили сильніше, ніж вони могли собі уявити. Зрештою Марина не витримала, все покинула й поїхала в глухе село. Тут, принаймні, ніхто не знав її минулого.

Сьогодні, дізнавшись про стан Антоніни Павлівни, вона й сама була не своя. Здавалося, хтось знову витяг назовні її особистий біль і наново роз’ятрив стару рану.

Антоніна ж сприйняла те, що сталося, зовсім інакше — як кару небесну. Як покарання за якісь гріхи. Тільки за які? Все життя вони зі Степаном прожили чесно, по совісті, в рідному селі, де обоє виросли. Народили доньку Світлану — красиву, розумну, але з непростим характером…