Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

Світлана поїхала до міста шукати щастя й хорошої роботи, але ні того, ні другого до ладу не знайшла. Працювала офіціанткою в невеликому кафе за скромну зарплату. З особистим життям теж не склалося: вискочила заміж за молодого хлопця, а той за пів року покинув її. Повертатися в село Світлана категорично не хотіла, зате допомогу від батьків приймала охоче.

Антоніна ніколи не нарікала на долю. Жила собі й жила. Але тепер не витримала.

Вона повільно йшла сільською вулицею, перевалюючись з боку на бік, мов качка. Навіть хода в неї змінилася. Все життя промайнуло перед очима яскравою, швидкою стрічкою. Лише голоси односельців повертали її до реальності.

— Здоров’я тобі, Антоніно Павлівно!
— Добрий день, Тоню!
— Як справи?

Вона на мить уявила, що зовсім скоро ці самі люди шепотітимуться в неї за спиною й говоритимуть уже зовсім інше. Мовляв, на старості літ зовсім розум утратила, куди їй народжувати, самий сором, ганьба на все село. Від цих думок по спині пробіг крижаний холод.

Глузувань вона не витримає. Це Антоніна розуміла ясно. Та й Степан із його важким, упертим характером такого удару долі прийняти не зможе.

До дому лишалося зовсім трохи — тільки перейти міст через вузьку каламутну річечку. І раптом у голові Антоніни майнула страшна, відчайдушна думка: а що, як стрибнути вниз і разом позбутися всіх проблем, що повисли на ній важкими ланцюгами?

А життя? Більша частина вже прожита. Бог простить. Він же всіх прощає…