Мільйонер прийшов додому з трояндами для дружини, але покоївка зупинила його біля дверей і попросила спершу дещо побачити

З першого конверта Андрій дістав малюнок, зроблений товстими олівцями. Поруч із високою фігурою в костюмі була намальована маленька дівчинка, що тримала дорослого за руку. Великі нерівні літери внизу складалися в коротке прохання: «Татусю, приїжджай швидше. Я дуже за тобою сумую». Підпис — Ольга. Він згадав той день народження. Світлана тоді пояснила, що донька на нього сердиться й тому не хоче нічого малювати. Винним виставила його самого: не треба було стільки їздити світом.

В іншому листі почерк уже виглядав упевненіше.

«Тату, сьогодні я виступала на концерті з фортепіано. Хотіла, щоб мама заздалегідь сказала тобі, але вона пояснила, що в тебе важлива зустріч. Я все одно грала. Заплющила очі й уявила тебе в першому ряду, перед собою. Дуже тебе люблю».

Він не знав про цей концерт. За нього вирішили, що доньчин виступ можна пропустити, а Ользі дозволили думати, ніби вибір зробив сам батько. Андрій відкривав наступні листи. У кожному було те, що він мав отримати, прочитати, на що міг би відповісти. Почерк змінювався, літери ставали рівнішими. Донька росла, продовжувала писати йому й чекати. Він сприймав за образу або байдужість те мовчання, за яким тепер відкривалися роки перехоплених зізнань.

Нарешті Андрій відкрив синій оксамитовий мішечок. Усередині виявився тонкий золотий браслет із кулоном-сердечком. Він належав його матері, а потім Андрій подарував його Ользі, ще немовляті. Прикраса пов’язувала доньку з бабусею, зберігала родинну пам’ять. Світлана запевняла, що дівчинка загубила його під час прогулянки в парку. Андрій тоді повірив дружині. Але браслет нікуди не зник: увесь цей час він лежав у покоївки, поруч із листами, яких батько ніколи не отримав.

— А Ользі сказали інше, — тихо промовила Галина. — Ніби ви відібрали його. Вирішили, що вона не вміє берегти такі речі.

Андрій притиснув прикрасу до грудей і зігнувся. На нього разом обрушилося все, чого він роками не помічав. Тепер кожна знайдена річ повертала йому не лише частину доньчиного життя, а й біль, який вона пережила без нього.

— Чому ти їх ховала? Чому не зробила, як вона вимагала?

Галина повернула голову до фотографії.

— Я теж втратила дуже дорогу людину. І знаю, як тяжко, коли вже немає можливості з нею попрощатися.

Андрій хотів спитати про її горе.

— Потім. Давайте спершу допоможемо Ользі. Є ще дещо, про що ви маєте дізнатися. Найгірше з того, що ви вже побачили.

Андрій не встиг відповісти. Ззовні почулися кроки: легке цокання підборів, поруч — важка чоловіча хода. Наближалися двоє. Слів він іще не розрізняв, але від цих інтонацій йому стало моторошно. Він упізнав голос Світлани, а потім і її супутника.

Дмитро Савченко. Найближчий друг, діловий партнер уже двадцять років, хрещений батько Ольги. Вони разом підписували договори, відзначали успіхи, сиділи за одним столом. Дмитро стояв поруч із ним на похороні батька й не приховував сліз. Для Андрія він належав до тих небагатьох людей, чия присутність не потребувала пояснень: друг міг з’явитися в домі, розмовляти з дружиною, бути поруч із донькою. Саме тому почути його зараз виявилося так страшно…