Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути
Таксі зупинилося на ґрунтовій дорозі задовго до воріт. Водій заглушив мотор і, не озираючись, втупився вперед, ніби на лобовому склі було написано остаточний вирок. Мирон Андрійович Коваль підвів очі на дзеркало заднього виду й побачив у ньому чужі стиснуті губи, втомлене обличчя людини, яка вже пошкодувала, що погодилася на це замовлення.
— Далі не повезу, — сказав таксист. — Не ображайтеся. У господаря цього дому свої правила. Чужі машини біля воріт йому не до вподоби. Мені потім колеса міняти? Я цією машиною сім’ю годую.
Мирон не став сперечатися. За останні роки він навчився розрізняти ситуації, де впертість допомагає, і ситуації, де вона лише марнує сили. Він розрахувався, взяв із сидіння потерту дорожню сумку й вийшов на узбіччя. На мить затримався біля зачинених дверцят, перевіряючи, чи не залишив чогось усередині, хоча прекрасно знав: усе важливе зараз було не в сумці, а за тими воротами, до яких водій відмовився під’їжджати. Пізній осінній вітер одразу вдарив у лице холодом і запахом мокрого листя. Десь далеко тягнуло димом, а над низькими полями висіло тьмяне, важке небо. За такої погоди звуки стають різкішими: хрускіт гравію під черевиком, ляск дверцят, віддалений шум мотора. Коли таксі зникло, тиша довкола здалася Миронові надто просторою.
Будинок виднівся на пагорбі. Білий, величезний, із колонами й високими вікнами, обнесений кованою огорожею та щільною живоплотом, він здавався не житлом, а виставленим напоказ доказом достатку. Таксі розвернулося, зашурхотіло шинами по гравію й зникло за поворотом. Мирон лишився сам посеред порожньої дороги й довго дивився туди, де за огорожею жила його донька.
Півтора року тому, на її весіллі, цей будинок іще не здавався йому страшним. Він бачив лише блиск кришталю, усмішки гостей, упевнені рухи молодого нареченого, щасливі очі Олесі. Станіслав тоді говорив неголосно, подавав їй руку на сходах, поправляв край фати так обережно, ніби боявся зім’яти повітря довкола неї. Мирон спостерігав за цим збоку й відчував не радість навіть, а полегшення: ось, нарешті, у доньки є міцне плече, достаток, захищеність, місце, куди не дістануться тривоги звичайного життя. Тоді він вирішив, що Олеся отримала все те, чого не мала її мати: простір, безпеку, гроші, чоловіка, який уміє триматися ввічливо й бездоганно. Йому хотілося вірити, що дорогий костюм, рівна мова й м’яка усмішка можуть бути гарантією доброї долі.
Потім дзвінки стали рідкісними. Спершу Олеся не брала слухавку й надсилала короткі повідомлення: «Тату, потім», «Втомилася», «Созвонимось». Потім перестала обіцяти навіть це. Його листи на пошту лишалися без відповіді, домашній номер щоразу зустрічав чужим жіночим голосом: Олеся Миронівна відпочиває, Олеся Миронівна зайнята, Олеся Миронівна погано почувається. Іноді Мирон ловив себе на бажанні сісти в потяг і приїхати без попередження, але тут же знаходив розумні доводи: молода сім’я має право на власне життя, хвороба буває звичайною, нав’язливий батько лише зіпсує стосунки. Він ховав тривогу за дорослою стриманістю, як колись ховав утому за білим халатом. Мирон приймав ці пояснення надто легко. Надто охоче. Йому було зручно думати, що доросла донька просто живе своїм життям.
Три тижні тому на старий телефон прийшло повідомлення з двох слів: «Тату, допоможи». Мирон набрав її номер одразу ж, не встигнувши навіть підвестися зі стільця, але в слухавці була порожня недоступність. Він передзвонював знову й знову, доки екран не потемнів від розрядженої батареї. Потім писав короткі повідомлення, довгі повідомлення, сухі, майже службові прохання відповісти й безладні фрази, в яких уже проступала паніка. Наступного дня зателефонував у дім, але той самий ввічливий жіночий голос повідомив, що Олеся відпочиває і турбувати її не можна. Відтоді телефон мовчав, а в грудях у нього, людини, яка тридцять років різала живу плоть і не тремтіла, оселився холод…
