Мільйонер прийшов додому з трояндами для дружини, але покоївка зупинила його біля дверей і попросила спершу дещо побачити

— Що я зробив із її життям, Галино? — прошепотів Андрій.

Вона дивилася на нього зі співчуттям, але не відвела очей.

— Ви ще не все знаєте. Далі буде не легше. Тільки вирішіть спершу, що зараз важливіше: не зіпсувати вашій дружині вечір чи допомогти доньці.

Він подався вперед. Хотів негайно опуститися поруч із Ольгою, обійняти її, попросити пробачення. Галина стримала його, і в цій рішучості було щось зовсім не схоже на колишню тиху покоївку.

— Не поспішайте. Зараз вона не почує того, що ви хочете сказати.

— Вона поїде! Як я можу стояти тут?

— Їй роками навіювали, що вона вам байдужа. Що ви її не любите і вас тягне куди завгодно, тільки не до власної доньки. Зараз вона вирішить, що ви прийшли зупинити її заради пристойності, щоб гості нічого не дізналися. І не повірить жодному вашому слову. Спершу дізнайтеся, що відбувалося без вас. Інакше ви остаточно її втратите.

— Хто їй таке говорив?

Галина опустила погляд. Імені вона не назвала.

— Ходімо. Я дещо зберегла. Вам час це побачити.

Вони знову скористалися чорними сходами, потім пройшли службовим коридором. Андрій ніколи раніше тут не бував: персонал щодня ходив будинком шляхами, про які господар не замислювався. Наприкінці коридору, біля комори, Галина відчинила прості дерев’яні двері.

— Це моя кімната. Вибачте, тут тісно.

Вузьке ліжко було застелене в’язаним покривалом. Поруч стояла темна шафа, на стіні висів релігійний образ. Андрій помітив на тумбочці фотографію незнайомого молодого чоловіка із серйозним обличчям. Галина тим часом опустилася біля ліжка й дістала з-під матраца дерев’яну шкатулку зі стертим лаком.

Вона запропонувала йому сісти. Андрій опустився на край вузького ліжка; дорогий костюм тут, серед скромної обстановки, здавався недоречним. Галина поклала йому на коліна шкатулку й підняла кришку з обережністю, майже урочисто. Усередині лежали пожовклі конверти, запечатані листи, складені вчетверо дитячі малюнки. Між ними виднілися невеликі згортки у вицвілому папері й мішечок із синього оксамиту. Прості речі, багато років приховані в кімнаті покоївки, поки що нічого йому не пояснювали. Андрій дивився на них, чекаючи її слів.

— Усе це призначалося вам. Ольга готувала подарунки на дні народження, на День батька. Сама малювала, писала листи… Це те, що вона стільки років намагалася вам передати.

— Чому ти кажеш «намагалася»?

— Бо Світлана забирала подарунки й наказувала мені викинути їх разом зі сміттям. Щоразу. Але я не змогла. Не викинула жодного листа, жодного малюнка…