Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Ключ у замку двічі різко провернувся. Мирон повернувся на годину раніше, і вже з самого цього звуку Олеся зрозуміла: додому ввійшла не втома, а лють. Вона завмерла над кухонним столом, тримаючи пензлик над розкритим книжковим корінцем.

Крапля клею зірвалася з ворсу й темною плямою лягла на розпатлану палітурку. У такі миті тіло Олесі ніби відокремлювалося від думок: дихання ставало неглибоким, плечі самі піднімалися до вух, а пальці правої руки квапливо тягнули донизу рукав сірої водолазки, ховаючи під щільною тканиною жовто-бурий слід чужої хватки.

— Чому в передпокої темно? — голос чоловіка вдарив по квартирі ще до того, як за ним грюкнули двері.

Олеся обережно поклала пензлик на скляну підставку.

— Я на кухні, Мироне.

Важкі кроки пройшли коридором. Дошки підлоги в старій тісній квартирі озвалися глухим скрипом.

Мирон виник у дверному прорізі так, ніби кухня була надто малою, щоб витримати його присутність. Розхристане кашемірове пальто, збитий набік краватка, обличчя, налите злістю. Від нього тягло морозом, бензином і роздратуванням, принесеним із вулиці; вихлюпнути його він збирався вдома.

— Рука не піднялася світло ввімкнути? — Він жбурнув ключі на стільницю. — Чи вирішила зекономити на моїх грошах?

— Я думала, ти приїдеш пізніше, — рівно відповіла Олеся й підвелася зі стільця.

Вона заздалегідь поступалася йому місцем, як поступаються дорогою машині без гальм: повільно, без різких рухів, відступаючи до плити.

— Думала, — повторив він із короткою усмішкою. — Тобі шкідливо це робити. Від твоїх думок у домі один зиск — безлад.

Мирон зняв пальто й кинув його на спинку стільця, просто на її робочий фартух.

— Поставка зірвалася. Цеглу обіцяли до обіду, а бригада стоїть. Інвестор волає, техкомісія дихає в потилицю, а я приходжу додому — і знову твої паперові руїни. Клей, пил, мотлох. Нормально жити неможливо.

— Це замовлення для бібліотеки, — тихо сказала вона. — Треба закінчити до кінця тижня. Клей майже не пахне.

Він ступив ближче. Олеся спиною відчула холодний кахель.

— Замовлення? — Мирон нахилив голову. — І скільки за нього дадуть? Скільки коштує твоє велике мистецтво?

— Невеликий гонорар.

— Цифру.

— Чотири з половиною тисячі.

Він хмикнув без тіні веселощів.

— Оце так статки. Просто життя вдалося. Я сьогодні на штрафах і простої втратив суму, за яку ти рік свої книжки можеш нюхати, а моя дружина сидить тут і розмазує соплі по паперу. Підійди.

Він зігнув палець, підкликаючи її. Олеся не відразу зрозуміла, що тіло відмовляється коритися.

— Я сказав — сюди.

Вона зробила два короткі кроки. Мирон одразу ж обхопив її за талію й притяг до себе так різко, що в неї перехопило подих. Його пальці вп’ялися в боки, ніби перевіряли, наскільки боляче можна стиснути, не залишивши видимого сліду.

— Втомився, — видихнув він їй у волосся. — На об’єкті тупість, удома музейна нудьга. Їсти хочу.

— М’ясо готове. Зараз розігрію.

Вона спробувала відсторонитися, але він утримав її, посиливши хватку.

— А голос чого такий? Чоловік прийшов, а ти ніби вирок почула.

— Я рада. Просто зосередилася.

— Трудівниця, — кинув він і відпустив її так раптово, що Олеся ледь не вдарилася стегном об плиту.

Мирон сів за стіл і ліктем відсунув старий фоліант, не дивлячись, куди той поїде.

— Прибери сміття. І накривай уже.

Вона мовчки перенесла книгу на підвіконня. Крихкий папір майже кришився під пальцями. Розірвану палітурку можна було відновити: зволожити, дібрати клей, вирівняти, затиснути під пресом, дочекатися, поки волокна знову схопляться між собою. У роботі з книжками все підкорялося терпінню й точності: навіть найбезнадійніша річ, якщо не рвати її далі, іноді повертала форму. Із зламаною людиною такої технології не існувало…