Свекруха була певна, що домоглася розлучення, аж поки я не винесла останню сумку чоловіка й не показала документи

— Знову втупилася у свій ящик, поки законний чоловік від голодних спазмів мучиться.

Голос Галини Степанівни пролунав просто над вухом. Але Оксана навіть не здригнулася, хоча ще секунду тому в просторому світлому передпокої нікого не було. Свекруха мала дивовижний хист проникати до чужого житла безшумно, мов протяг крізь гнилу раму.

У неї були свої ключі від їхньої орендованої квартири. Богдан зробив мамі дублікат на другий день після весілля — про всяк випадок. Пожежа траплялася стабільно тричі на тиждень.

Галина Степанівна гепнула на стільницю зі світлого дуба важкий пластиковий контейнер. Усередині сумно перекочувалися сірі тюфтелі, що плавали в чомусь підозріло схожому на шпалерний клей.

— Ось, Богданчикові принесла.

Свекруха, вбрана в безформну сукню мишачого кольору, вперла руки в боки.

— Раз уже дружина в нього цілими днями в інтернетах байдикує, мати-старенька змушена з другого кінця міста їхати дитятко годувати.

Оксана мовчки згорнула вікно браузера, у якому тривало навчання нейромережі для великого замовника.

Програмування штучного інтелекту приносило їй дохід, у п’ять разів вищий за зарплату Богдана. Але для Галини Степанівни будь-яка робота без лопати чи начальника з секундоміром вважалася дармоїдством.

— Добрий вечір, Галино Степанівно.

Оксана спокійно відсунула контейнер, щоб він не залишав жирних слідів на дереві.

— Богдан ще на роботі, труби креслить.

— Він не труби креслить, а інфраструктуру мегаполіса проєктує, — обурилася свекруха.

Її обличчя, яке зазвичай нагадувало невдоволену печену картоплину, набуло червонястого відтінку.

— Мій хлопчик — інженер першої категорії в поважному проєктному інституті. На відміну від деяких, хто до столиці зі свого містечка приїхав байдикувати.

Оксана лише ледь підвела брови.

Ця вистава тривала вже дев’ять місяців. Рівно стільки вони жили в шлюбі. Щоправда, була одна маленька деталь, яка робила ці спектаклі особливо кумедними.

Квартира, у якій вони зараз перебували, простора, з панорамними вікнами й дизайнерським ремонтом, належала особисто Оксані. Вона купила її за два роки до знайомства з Богданом, старанно працюючи віддалено й відкладаючи все зароблене. Плюс оформила іпотеку на вигідних умовах.

Щоправда, Богданові вона про це не сказала. Вигадала історію про доброго орендодавця дядька Степана, який здає класну двокімнатну квартиру за ціною бабусиної комірчини, аби тільки мешканці були тихі. Їй хотілося вірити, що Богдан любить її саму, її сміх, її звички, а не простору квартиру, її гроші й зручне життя.

— Ну, якщо інфраструктуру проєктує, нехай тоді сам свою половину за оренду цього місяця вносить, — миролюбно зауважила Оксана, повертаючись до клавіатури. Легкий стукіт клавіш пролунав у кімнаті, наче відраховуючи таймер чужого терпіння. Галина Степанівна захлинулася від обурення, її груди буквально здійнялися під тонким трикотажем.

— Як тобі не соромно? Богданчик і так працює на знос. У нього машина запчастин потребує, а ти, між іншим, могла б сама за житло платити. У тебе ж потреб нуль, сидиш удома в самих штанях.

Свекруха розвернулася й пішла коридором, голосно шаркаючи, ніби намагаючись залишити борозни на дорогому ламінаті. Вона свято вірила, що невістка, лінива провінціалка, причепилася до її золотого сина виключно заради шансу закріпитися в столиці. Сама Галина Степанівна жила в тісній однокімнатці на самісінькій околиці, де до найближчого метро треба було їхати мало не на оленях.

Але корону корінної мешканки столиці носила так, ніби щоранку особисто віталася з головним міським годинником. Грюкнули вхідні двері. Оксана потягнулася в кріслі, розім’яла шию й перевела погляд на вулицю.

Осіннє місто сяяло тисячами вогнів. Вона не злилася. У неї взагалі була дуже стійка нервова система.

Оксана сприймала дивацтва чоловіка та його матері як баги в програмі. До певного часу ці помилки можна було ігнорувати. Увечері з’явився Богдан…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇