Мільйонерка прийшла на могилу сина — і побачила жінку, що плакала, з маленькою дівчинкою…
— прогарчав нападник, поставивши коліно їй на груди й вичавлюючи повітря. — Ми знаємо, що дівка й дитина тут!»
Галина плюнула просто в маску. «Вони далеко, — задихаючись, сказала вона, — далеко від такого сміття, як ви». Чоловік підняв руку й ударив її по обличчю; металевий присмак крові заповнив рот.
«Шукайте! — наказав він своїм спільникам. — Вони не могли зникнути, Кирило сказав, що вони не виходили з дому!» Ім’я Кирила стало підтвердженням: це не було пограбування, це була запланована страта.
Її власний племінник послав убивць, щоб позбавити життя маленьку дівчинку та її матір заради спадку. Лють, яку відчула Галина, перевершила страх і фізичний біль. Один із чоловіків почав гатити по стінах гардеробної: «Босе, тут звучить, ніби порожнеча!»
«Ламайте!» — наказав той, що тримав Галину. Вона побачила, як вони замахнулися битами на дерев’яну панель, за якою ховалися її невістка й онука, і почула приглушений крик Маші з того боку. «Ні!» — Галина, черпаючи силу з нізвідки, вп’ялася нігтями в очі чоловікові.
Він закричав і підніс руки до обличчя, відпустивши її на секунду. Галина перекотилася по підлозі не до дверей, а до приліжкової тумбочки й відчинила нижню шухляду. Там, захований під фальшивим оксамитовим дном, лежав старий пістолет її чоловіка.
Вона не знала, чи спрацює стара зброя, але це був єдиний шанс урятувати свій рід. Тим часом чоловіки вже пробили діру в дерев’яній панелі, і рука в рукавичці просунулася всередину, щоб відкрити механізм. Почулися сповнені жаху крики Поліни й Маші.
«Гей!» — крикнула Галина з підлоги, і троє нападників обернулися. Вона тримала зброю обома руками; її руки сильно тремтіли, але ствол був спрямований у груди ватажкові. «Відійдіть від цих дверей!»
Ватажок розсміявся потворним, порожнім сміхом: «Божевільна стара, у тебе не вистачить сміливості! Опусти це, поки не поранилася!» Він зробив крок до неї з ножем у руці.
Галина подумала про Юліана, якого не змогла врятувати, і про те жалюгідне життя, яке мали Поліна й Маша через її гординю. Це був її другий шанс, можливість урятувати сина через онуку. Чоловік зробив іще один крок: «Я сказав, опусти пістолет!»
Гуркіт у замкненій кімнаті виявився оглушливим. Зброя сіпнулася в руках Галини, вдаривши її в хворе плече. Чоловік завмер із виразом цілковитого подиву під маскою й подивився на своє плече, де на чорній тканині почала розпливатися червона пляма.
Він упав навколішки, а двоє інших чоловіків застигли на місці. Вони не чекали опору й не думали, що в «залізної леді» в жилах тече справжня сталь. «Наступна буде в голову!» — крикнула Галина голосом загнаної в кут левиці.
«Забирайтеся, або я повбиваю вас усіх!» Удалині почав долинати звук поліцейських сирен — хтось почув постріл, або, можливо, повернувся Роман. Двоє неушкоджених чоловіків глянули на свого пораненого ватажка, потім на пістолет, що димів, і ухвалили рішення.
«Йдемо!» Вони схопили пораненого за руки й потягли за собою, тікаючи вниз сходами й залишаючи кривавий слід на перському килимі. Галина ще цілу хвилину продовжувала цілитися в порожні двері, важко дихаючи, аж поки не почула шум мотора машини, що віддалявся.
Лише тоді вона опустила зброю. Таємна панель повільно відчинилася, і Поліна вийшла, бліда як віск, із Машею на руках. Побачивши Галину на підлозі з закривавленим обличчям і пістолетом у руці, Поліна підбігла до неї й кинулася на підлогу: «Пані Галино, Боже мій, ви стікаєте кров’ю!»
Галина випустила пістолет і подивилася на Поліну, потім перевела погляд на Машу, яка беззвучно плакала, обіймаючи матір за шию. Вона підняла закривавлену руку й погладила дівчинку по волоссю. «Ніхто, — задихаючись, промовила Галина зі сльозами полегшення, — ніхто більше ніколи не завдасть вам шкоди, клянуся могилою мого сина»….
