Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною

Невдовзі Середа вирішив поговорити зі мною напряму. Я повертався додому, коли біля під’їзду зупинилася дорога машина. З неї вийшов високий, доглянутий чоловік із гладким обличчям і неприємно уважним поглядом. Я бачив його вперше, але впізнав одразу. Такі люди носять свою владу, як дорогий одяг, — не помічаючи, що її видно всім.

— Мирон, так? — спитав він із м’якою усмішкою. — Давайте без зайвого шуму. Ми дорослі люди.

Він говорив спокійно, майже дружньо. Сказав, що навів довідки, що я людина розумна, сімейна, не схильна до авантюр. Що минуле не варте того, аби ламати теперішнє. Що мертвих усе одно не повернути, а живим краще жити тихо. Потім назвав суму — таку, від якої в багатьох здригнулося б серце. Гроші, переїзд, нове життя, відсутність проблем.

Я мовчав. Тоді усмішка стала тоншою.

— У кожного є слабке місце, — промовив він уже тихіше. — Дім. Дружина. Здоров’я. Дорога ввечері. Випадковості трапляються, Мироне.

Він вимовив це майже лагідно, і від цієї лагідності мені стало моторошніше, ніж від прямого крику. У його голосі не було сумніву, що людей купують або ламають. Для нього світ складався з цінників і важелів. І, здається, моя відмова здивувала його не морально, а практично: річ, яка мала піддатися натиску, раптом виявилася нерухомою.

І в цю мить маска на його обличчі трохи зсунулася. Я побачив не шанованого ділка, не благодійника з газетних фотографій, а того чоловіка з парку, якого описувала Олеся: холодного, певного, звиклого, що люди ламаються раніше, ніж він підвищить голос.

Дивно, але саме після цієї зустрічі я перестав боятися його так, як боявся раніше. Поки Середа був лише ім’ям, чуткою, темною силою за чужими спинами, він здавався майже всемогутнім. Побачивши його зблизька, я побачив людину. Небезпечну, жорстоку, багату — але людину. А людина, хоч якою сильною вона була б, може помилитися, злякатися, втратити владу. Ця думка не робила шлях безпечнішим, але давала мені опору.

— Ні ваші гроші, ні погрози нічого не змінять, — сказав я. — Річ не в мені. Річ у дівчині, яку вбили, і в іншій, яку змусили померти заживо. Вам відповідати не переді мною.

Його обличчя сіпнулося. На мить в очах спалахнула така лють, що я зрозумів: він стримується лише тому, що ми стоїмо біля під’їзду. Потім він розвернувся, сів у машину й поїхав. Ні прощання, ні останньої фрази. Лише запах дорогого одеколону лишився в холодному повітрі.

За кілька днів попередження стало грубішим. Я їхав увечері заміською дорогою після зустрічі із Саввою Матвійовичем. Машин майже не було. У дзеркалі заднього виду з’явилася чорна машина без номерів. Спершу трималася на відстані, потім наблизилася. Серце в мене забилося частіше, але я ще намагався переконати себе, що це збіг.

На порожній ділянці вона різко пішла на обгін і, зрівнявшись, почала притискати мене до узбіччя. За узбіччям темнів глибокий кювет. Я вчепився в кермо так, що заболіла кисть. Кілька секунд ми йшли бік у бік. У вікні тієї машини я встиг побачити двох чоловіків із важкими байдужими обличчями. Потім, перед поворотом, вони відстали, рвонули вперед і зникли.

Я зупинився не відразу. Коли нарешті з’їхав до краю дороги, руки тремтіли так, що я не міг витягти ключ. Це була не спроба вбити — поки що ні. Це був знак: можемо будь-якої миті…