Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною
Савва Матвійович виявився людиною з тієї рідкісної породи, яка з роками не розм’якшується й не продається зручності. Пізніше, коли ми зблизилися, він зізнався: у молодості одного разу поступився тискові начальства й заплющив очі на неправду. Випадок той не був пов’язаний із нашою історією, але мучив його все життя. Тоді він дав собі обіцянку більше не відступати, якщо побачить, що силу намагаються поставити вище за закон.
Він одразу попередив мене, що співчуття не замінить доказів. «У суді, Мироне, — казав він, — плакати можуть усі. Папір плакати не вміє, зате тримається довше». Тоді ці слова здалися мені жорсткими, але згодом я зрозумів їхню мудрість. Він беріг справу від нашого болю, бо знав: якщо емоція піде поперед факту, Середа розчавить нас саме на цьому.
За це його не любили. Обходили підвищеннями, посилали туди, де інші не хотіли возитися, намагалися втомити паперовою дрібнотою. А він тримався, як старе дерево на вітрі: скрипів, втрачав гілки, але не падав. У нашій справі він, здається, побачив можливість розплатитися з власною давньою слабкістю. Для нього вона стала не службовим завданням, а особистим обов’язком.
Савва Матвійович ніколи не говорив гучних слів про справедливість. Він узагалі не любив красивих фраз. Але в його повільних рухах, у тому, як він рівняв аркуші на столі, як перечитував показання, як ставив позначки на полях, було більше вірності закону, ніж у будь-яких промовах. Він розумів: проти Середи не можна йти на емоціях. Потрібна терпляча, суха, невразлива робота, де кожне слово підтверджене, кожна дата перевірена, кожен підпис стоїть на своєму місці.
Ми почали обережно. Піднімали старі записи, шукали документи про «загибель» Олесі Кравець і зникнення Мар’яни Бойко, звіряли дати, опитували тих, хто ще був живий. Стіна опору постала майже одразу. Папери виявлялися втраченими. Свідки відмовлялися говорити. Телефонні дзвінки обривалися, щойно звучало ім’я Середи. Але Савва Матвійович не дратувався й не поспішав. Він ніби розмотував старий вузол нігтями, не смикаючи, щоб не порвати єдину нитку.
Потім прийшли перші попередження. Спершу біля нашого дому з’явилася незнайома машина. Вона стояла то вранці, то ввечері, з людиною всередині, яка робила вигляд, що читає газету. У телефонній трубці інколи клацало. Уночі дзвонили невідомі: ввічливий голос радив не займатися чужими бідами, берегти здоров’я, подумати про дружину.
Олеся блідла після кожного дзвінка.
— Мироне, давай зупинимося, — просила вона. — Я прожила своє життя як могла. Не хочу, щоб ти загинув через мою правду.
— Це вже не тільки твоя правда, — відповідав я. — Це правда Мар’яни. Твоєї матері. Її батьків. Остапа Ілліча. І всіх, хто мовчав, бо боявся.
Одного ранку вхідні двері облили темною фарбою. На сходовому майданчику стояв різкий запах, ніби хтось навмисне хотів, щоб ми задихнулися від знака. Біля під’їзду почали з’являтися кремезні чоловіки з порожніми обличчями. Вони нічого не казали, лише дивилися. Середа показував: ми в нього на долоні.
Страх, який тридцять років жив усередині Олесі, знову підняв голову. Вона майже не спала, прислухалася до кроків за стіною, перевіряла замки, як у молодості. А я вперше зрозумів, що всі ці роки поруч зі мною була не просто потайна жінка. Поруч жила втікачка, яка жодного дня не переставала чекати погоні…
