Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною

Удома Олеся все зрозуміла з мого обличчя. Я хотів приховати те, що сталося, але вона лише подивилася на мене й тихо спитала:

— Це він?

Я кивнув. Тієї ночі ми сиділи на кухні до світанку, тримаючись за руки. Вона не стала вмовляти мене кинути справу. Я бачив: їй хотілося, але вона стрималася. Між нами вже з’явилася спільна рішучість — гірка й уперта. Ми обоє знали: якщо тепер відступити, Середа переможе не тільки нас. Він знову поховає Мар’яну без імені, Олесю — без права на себе, а всіх інших — у колишньому страху.

Та я не стану вдавати з себе безстрашного. Були дні, коли в мені підіймалася темна думка. Бачачи, як Олеся худне, як під очима лягають тіні, як вона здригається від кожного звуку, я думав: а що, як покінчити з ним самому? Людина, яка вбила, зламала стільки доль і тридцять років жила, приймаючи повагу, — хіба заслуговує суду? Думка ця була страшна саме тому, що здавалася простою.

Я соромився цих думок, але вони приходили. Увечері, коли Олеся нарешті засинала важким неспокійним сном, я сидів на кухні й уявляв різні варіанти, від яких потім ставало гидко. Ненависть уміє говорити переконливо. Вона шепоче, що справедливість надто повільна, що закон надто слабкий, що зло розуміє лише силу. І щоразу мені доводилося знову обирати, ким я хочу лишитися поруч із жінкою, яку люблю.

Та щоразу, доходячи до кінця, я відступав. Якщо я вб’ю його в темному провулку, правда знову лишиться безіменною. Для світу він буде шанованою людиною, загиблою невідомо від чиєї руки. Мар’яна не отримає імені. Олеся не отримає свободи. Старі Бойки не дізнаються, де лежить їхня донька. Ні, він має впасти відкрито. Не від моєї люті, а від закону. Щоб зло назвали злом уголос.

Савва Матвійович міркував так само. Він одразу сказав: прямих доказів тієї давньої ночі майже немає. Записи вчителя важливі, свідчення Олесі важливі, але проти Середи, з його грошима й адвокатами, потрібні факти, які не назвеш фантазією, помстою чи помилкою пам’яті.

— Головний факт — могила, — сказав він. — Якщо там лежить не Олеся Кравець, а Мар’яна Бойко, все змінюється. Значить, було хибне впізнання. Значить, зникнення Мар’яни пов’язане з тією справою. Значить, попереднє закриття треба переглядати.

Домогтися розкриття поховання виявилося важко. Минуло тридцять років, справу було закрито, документи неповні, опір сильний. Савва Матвійович писав клопотання, пов’язував дві справи, доводив необхідність експертизи, знаходив прокурора, не готового заплющити очі. Нам відмовляли, затягували, повертали папери з формальними зауваженнями. За кожною відмовою відчувалася тінь Середи.

Кожна така відмова приносила додому нову тяжкість. Олеся читала папери, нічого не тямлячи в канцелярських формулюваннях, але безпомилково вловлюючи головне: нас знову намагалися зупинити. Вона мовчки складала аркуші, ставила чай, сідала навпроти й питала лише одне: «Є ще шанс?» Я відповідав: «Є». Іноді сам не був певен, але бачив, що це слово тримає її на поверхні.

Та старий слідчий не відступав. І одного разу він подзвонив коротко:

— Дозвіл отримали. Поховання розкриють. Тепер тримайтеся…