Після смерті дружини я приїхав забрати її речі, але слова охоронця змусили мене переглянути запис із камери

Холодний пакет із речами Олени лежав у мене на колінах і здавався важчим за камінь, хоча всередині майже нічого не було. Шорсткий пластик неприємно чіплявся за пальці, і від цього дотику по шкірі пробігав озноб. У таких пакетах повертають людині те, що вже не може належати живому: одяг, годинник, каблучку, дрібниці з кишень. Усе, що лишилося від життя, складене чужими руками й запечатане безликою стрічкою.

Я сидів у машині на парковці біля моргу й не міг змусити себе завести двигун. Переднє пасажирське сидіння порожніло. Зазвичай там сиділа Олена: поправляла окуляри, тримала сумку на колінах, бурчала, що я надто різко гальмую, хоча сама водила куди різкіше за мене. Тепер на її місці лежав пакет, і від цієї заміни всередині щось обривалося знову й знову.

Я думав, що найстрашніше вже сталося. Що після дзвінка поліції, після дороги до місця аварії, після понівеченої машини, після впізнання гірше бути не може. Виявилося — може. Горе — це лише перші двері. За ними інколи відчиняються другі, значно темніші.

У бокове скло обережно постукали. Я здригнувся, ніби мене висмикнули з глибокої води, й повернув голову. За вікном стояв літній охоронець у вицвілій формі. Обличчя в нього було зморшкувате, втомлене, але очі дивилися уважно й тривожно, як у людини, що надто довго вагалася, чи варто втручатися.

Я опустив скло.

— Семене Павловичу? — спитав він неголосно.

— Так.

— Мирон Семенович я. Охорона тут. Ви вже пробачте, що турбую… співчуваю вам.

Я кивнув. Слів для відповіді не знайшлося.

Він озирнувся довкола й нахилився ближче.

— Тільки ви не їдьте одразу. Є в мене один запис. Дивний. Я вчора бачив вашу доньку з чоловіком. Вони тут були. До того, як тіло вашої дружини привезли.

Я подивився на нього й спершу не зрозумів сенсу сказаного. Слова були прості, але розум відмовлявся складати їх у думку.

— Ярина? — перепитав я.

— Вона. І Назар із нею. Приїхали на своєму темному седані, постояли, нервували, потім поїхали. Я б, може, й промовчав, та вже надто неправильно це виглядає. Камера все записала. Хочете подивитися?

У ту мить світ навколо став тихішим. Навіть машини на вулиці ніби віддалилися. Я вийшов із автомобіля, лишивши пакет на сидінні, й пішов за охоронцем у його крихітну кімнатку на краю парковки. Я ще не знав, що за кілька хвилин моє життя остаточно розколеться на дві частини…