Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».

— Ти не подзвонила мені, коли тебе призначили. І на татовий похорон теж не покликала.

Це прозвучало не як докір, а як болісний факт, який багато років лежав десь між ними.

— Я не знала, куди дзвонити, — сказала Марта Андріївна. — Ти пішла, не залишивши адреси.

Олеся стиснула склянку.

— Я дізналася про похорон пізніше. Через знайому. Уже була вагітна. Не приїхала. Не знаю, чому. Напевно, боялася, що ти не відчиниш.

Марта Андріївна відвернулася до вікна.

— Я б відчинила. Не знаю, що сказала б потім. Але двері відчинила б.

У дверях з’явилася Злата: сонна, в піжамі, з Дідусем під пахвою.

— Ви розмовляєте? — спитала вона.

— Розмовляємо, — сказала Марта Андріївна.

— Добре. Дідусь каже, що після довгого мовчання треба говорити. Інакше слова застрягнуть.

Вона підійшла й сіла поруч із бабусею, ніби це місце вже належало їй. Левко прийшов за хвилину, оцінив розстановку сил і вмостився на спинці крісла над ними. На кухні було все те саме: десять років, смерть батька, невідправлені листи, неправильні рішення. Але тепер порожнечу між матір’ю й донькою займали дитина, кіт, чашки, ранкове світло. І, можливо, початок чогось, що ще не можна було назвати.

— Завтра Дарина Павлівна подає перші документи, — сказала Марта Андріївна, знову відкриваючи книжку. — Будь готова: Левицькі почнуть дзвонити.

— Одна відповідь, — сказала Олеся.

— Саме так.

— Мої інтереси представляє адвокатка.

Злата слухала уважно.

— А мої інтереси хто представляє?

— Я, — відповіла Марта Андріївна, не підводячи очей.

Злата кивнула, прийняла це як щось само собою зрозуміле й притулилася до її боку.

Дзвінок від Романа надійшов увечері, близько пів на восьму. Злата вже спала, Тарас Вікторович працював у кабінеті, Олеся допомагала матері прибирати зі столу. Телефон завібрував на підвіконні. На екрані висвітилося знайоме ім’я.

Олеся кілька секунд дивилася на нього, не натискаючи кнопку. Усередині піднялося щось старе: звичка відповісти, почути, пояснювати, виправдовуватися, слухати його втомлене «давай спокійно». Але тепер поруч стояла мати й мила чашку, не обертаючись.

— Бережи себе, — сказала Марта Андріївна. — Одна відповідь.

Олеся прийняла дзвінок.

— Олеся? — Голос Романа був хрипкий. — Мені треба поговорити. Я мушу пояснити.

— Мої інтереси представляє адвокатка, — сказала вона.

— Зачекай, я не про суди. Я про Злату. Як вона?

Олеся заплющила очі на секунду.

— Вона в порядку.

— Олеся, я…

— Мої інтереси представляє адвокатка, — повторила вона й завершила виклик.

Марта Андріївна витерла руки рушником. Нічого не сказала, але Олеся побачила, як її плечі ледь помітно опустилися. Це було майже схвалення.

За десять хвилин зателефонувала Варвара Степанівна. Вона говорила інакше: без надриву, без хрипоти, з рівною діловою м’якістю, якою звикла брати розмову під контроль.

— Олеся, думаю, нам не варто доводити все до судів. Це некрасиво й затратно для всіх. Можна обговорити умови.

— Мої інтереси представляє адвокатка.

Пауза була короткою, але Олеся відчула, як на тому кінці лінії Варвара перераховує позицію.

— Ти ж розумна жінка. Розумієш, суд не дає гарантій. А я можу запропонувати тобі рішення вже зараз.

— Адвокатка Дарина Павлівна Остапенко, — сказала Олеся. — Усі пропозиції надсилайте їй.

І поклала слухавку.

— Добре, — сказала Марта Андріївна. — Просто добре.

Це «добре» прозвучало стримано, без усмішки й похвали, але для Олесі воно означало більше, ніж довгі втішання.

Наступні дні минули в дивному режимі очікування, в якому не можна було сіпатися. Дарина Павлівна запросила шлюбний договір, підготувала заяву щодо звільнення, почала збирати докази. Тарас Вікторович працював по своїй лінії й майже нічого не розповідав удома: службове залишалося службовим. Олеся займалася Златою й намагалася зрозуміти, що робити завтра, а не колись потім.

Їй потрібна була робота. Не з гордості, хоча й вона теж пекла зсередини, а тому, що жити на руках у матері вона не збиралася. Одного вечора, коли Злата заснула, Олеся постукала до кабінету.

Марта Андріївна сиділа за столом в окулярах, з документами й олівцем.

— Я склала резюме, — сказала Олеся. — Хочу шукати роботу. Логістика, управління відділом. Досвід у мене є. Я не прошу знайти мені місце. Просто подивися, будь ласка. Ти помічаєш те, що я можу пропустити.

Марта Андріївна простягнула руку. Олеся подала аркуш…