Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».
— Так.
Пауза тривала довго. Десь за стіною працював телевізор у сусідів, глухо й одноманітно.
— Я не піду виступати відкрито, — сказала Наталія Кирилівна. — Поки що не можу.
— Вас ніхто не змушує, — відповіла Марта Андріївна. — Але матеріали можна передати офіційно тим, хто має право їх прийняти.
— Це законно?
— Так.
Ще одна пауза. Наталія Кирилівна повільно взяла візитівку, яку простягнула Марта Андріївна.
— Тарас Вікторович Гнатюк, наглядове відомство, — сказала Марта Андріївна. — Подзвоніть йому вранці.
— Ви давно все це готували?
— Ні, — відповіла Марта Андріївна. — Воно саме прийшло до мене позавчора ввечері. З валізами.
На зворотному шляху Олеся дивилася на місто за склом і майже не розмовляла. Ще кілька днів тому в неї була робота, квартира, звичний маршрут, щільний графік, недільні обіди у свекрухи й відчуття хоч і задушливого, але влаштованого життя. Тепер від того життя лишилися дві валізи в передпокої матері й заєць, якого Злата називала Дідусем.
— Як ти знайшла Наталію Кирилівну? — спитала вона нарешті.
— Припустила, що в такій схемі хтось раніше вже побачив зайве. У подібних організаціях це майже неминуче. Треба було зрозуміти, кого прибрали.
— Але як?
— Запросила відомості про працівників, звільнених за останні роки. Частина інформації відкрита, якщо знати, куди звертатися.
— Ти зробила це вночі?
— Учора ввечері, коли ти заснула.
Марта Андріївна зупинилася на світлофорі.
— Я погано сплю, коли переді мною незакрите питання.
Злата зустріла їх докладним звітом. Поки мами не було, Левко з’їв корм, потім сидів біля холодильника й удавав, що його забули нагодувати. Тарас Вікторович назвав це маніпуляцією і не піддався. Ще Злата дізналася, що в кота є місце за диваном, де він думає, і туди не можна лізти, бо в кожного має бути особистий простір.
— Поважаю, — серйозно сказала Марта Андріївна.
— Дідусь теж ішов думати, — повідомила Злата. — До води. Він казав, що вода допомагає.
Тарас Вікторович вийшов із кабінету й зустрівся поглядом із дружиною.
— Наталія Кирилівна подзвонить завтра, — сказала Марта Андріївна.
Він кивнув.
— Щодо тендерів я надіслав запит. Перше враження підтверджується. Там не один об’єкт. І навіть не два.
Він говорив тихіше, хоча Злата вже пішла назад до книжок.
— П’ять років системної роботи. Суми великі.
Олеся опустилася на стілець. Вона розуміла зміст слів, але всередині все ще не встигала за ними. Варвара Степанівна, яка обирала Златі сукні й вказувала, як різати салат на сімейних вечерях, ставала фігуранткою кримінальної перевірки. Роман, якого Олеся колись кохала, стояв поруч із цією схемою. Питання було лише в тому, наскільки глибоко.
— Роман знав? — спитала вона.
Тарас Вікторович відповів не відразу.
— Це встановлюватиме слідство. Але частину документів він бачив точно. Далі — ступінь участі.
Олеся подивилася в стіл.
— Він стояв за спиною своєї матері, коли зачиняв перед нами двері. Злата була поруч.
Ніхто нічого не сказав. Іноді відповідь і полягає в тому, що ніхто не намагається пом’якшити сказане.
Наступного ранку Олеся прокинулася раніше за доньку й вийшла на кухню. Марта Андріївна вже сиділа біля вікна з чашкою й товстою книжкою, закладеною стікерами.
— Не спиться? — спитала Олеся.
— Я встаю о шостій. Це не безсоння, а порядок.
Олеся налила води, постояла біля вікна.
— Мамо, можна спитати?
— Питай.
— Коли ти стала суддею? Уже після того, як я пішла?
Марта Андріївна закрила книжку, акуратно вклавши закладку.
— Іспит я склала через два роки після твого від’їзду. Призначили пізніше.
— Значить, ти весь цей час ішла до цього, поки я…
— Поки ти жила так, як обрала, — закінчила мати. — Так.
Олеся довго мовчала. Потім промовила:
