Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»

Марія прокинулася від короткого придушеного писку й побачила на обличчі сина сіру вовняну масу, ніби хтось поклав на немовля мокрий рушник; кіт лежав нерухомо, розпластавши лапи по дитячих грудях, а в дверях уже стояла свекруха з телефоном у руці й шипіла: «Ось до чого ти довела дім, безвідповідальна мати».

Вона рвонула до ліжечка так різко, що вдарилася стегном об комод, і біль різонув до сліз. Артем смикнув ніжками, замукав, закашлявся. Марія схопила кота за карк, відкинула на підлогу, потім притисла дитину до себе, дослухаючись до його дихання, ніби кожне сипле «а-а» вирішувало, чи залишиться вона людиною.

Філімон, скинутий із ліжечка, не втік. Він сів біля плінтуса, припав до підлоги й знову витягнув морду до дитячої, тихо, надсадно нявкнув. Олена Павлівна, мати Павла, ступила вперед і показала екран телефона: на ньому темніла розмита фотографія кота біля самого обличчя дитини.

— Я зараз Паші відправлю. Хай знає, як ти за сином дивишся, — сказала вона, і в голосі не було переляку, тільки зле торжество. — Я попереджала: тварині не місце поруч із немовлям. Або ти його виносиш, або я сама викличу кого треба.

Марія стояла боса на холодній підлозі, з Артемом на руках, і не могла відповісти. У горлі стояв сухий клубок, долоня липла до спинки сина, а за вікном гуділа нічна витяжка сусідської кухні. На кухонному столі лишилася чашка недопитого чаю, на екрані телефона блимало повідомлення від чоловіка: «Мама має рацію, вирішуй до ранку»…