Начальник був певен, що до ранку жінка стане поступливішою, аж поки не відчинив важкі двері
Конвоїр із байдужим обличчям жодного разу не глянув на неї. Біля п’ятої камери він відсунув важкий засув, відчинив двері й грубо штовхнув Дарину всередину. У тьмяному жовтому світлі проступили брудні стіни, залізні нари й кілька людських силуетів. Від застійного повітря, поту й сирості перехопило подих.
— Замкнути до ранку. Обходів не буде, — пролунав за спиною чужий наказ.
Метал ударив об метал, замок клацнув, і коридорне світло зникло. Першим звуком, який Дарина розрізнила в тиші, що настала, став низький хрипкий сміх.
— Дивіться, кого до нас прислали, — прогув хтось із глибини камери. — Сама охорона завітала, та ще й без кийка.
Коли очі звикли до напівтемряви, Дарина побачила трьох. Найближче стояв кремезний ув’язнений із короткою шиєю й татуюванням у вигляді леза; за статурою він цілком виправдовував прізвисько Бугай. Поруч кривив рота в насмішці голомозий чоловік, якого інші називали Бритим. Третій, сухорлявий сивий старий з уважними очима, сидів біля стіни й мовчки спостерігав.
Бритий неквапливо підвівся й поцікавився, чому гостя прийшла без звичного захисту. Дарина наказала не наближатися, але тремтіння в голосі видало її страх. Бугай ступив крок, широко розправивши плечі, і відповів, що тепер лише вони вирішують, кому і що дозволено в цій кімнаті.
Холодна стіна вперлася Дарині в лопатки. Долоні самі стиснулися в кулаки, дихання стало коротким, однак разом із жахом у ній підіймалася злість. Вона не збиралася просити пощади в людей, яким начальник віддав її як річ. Навіть якщо сили були нерівні, право на перший крок вона залишала за собою.
— Хто підійде ближче, пошкодує, — промовила вона, дивлячись просто на Бугая.
Той на мить зупинився, здивований її впертістю, а потім усміхнувся й рушив уперед. Йому явно подобалося, що жертва намагається чинити опір. Бритий теж наблизився, перекриваючи єдиний вільний прохід, і Дарина зрозуміла, що відступати більше нікуди…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
