Неочікуваний фінал одного родинного конфлікту через квадратні метри

— Любове Анатоліївно, віддайте хоча б куртку, надворі плюс п’ять.

У відповідь зависла коротка тиша. Потім пролунало:

— Обійдешся.

Катя ще раз грюкнула кулаком у двері. Усередині почулися важкі кроки. Клацнув замок, і двері прочинилися буквально на долоню. У щілину, що утворилася, вилетіла темно-синя Колина куртка, боляче влучивши Каті просто в обличчя. Двері тут же зачинилися.

— Носи, що дісталося! — крикнула свекруха з-за перепони.

Катя підняла куртку з підлоги. Чоловіча, велика, його улюблена. Та сама, в якій він щодня ходив на роботу. Тканина досі пахла його одеколоном. Дівчина натягнула її просто поверх тонкої футболки — рукави виявилися довшими на цілу долоню.

Дістала телефон. Заряд батареї — 12%. На екрані все ще світився червоний індикатор увімкненого диктофона. Катя подивилася на нього секунду, натиснула «стоп», зберегла файл і перейменувала його на «Ранок». Сховала телефон у кишеню. Зараз було не до того.

Набрала номер Колі. Довгі гудки. Ще раз. Гудки. Скидання.

— Ах ти ж! — Катя до болю закусила губу. — Ну ти й тварюка, Колю!

Двері сусідки навпроти тихо прочинилися. У щілину визирнула жінка років шістдесяти, в окулярах на носі й з маленьким собачкою під пахвою. Тамара Іванівна. Та сама, яка завжди віталася першою і завжди першою ж розносила під’їздом усі свіжі плітки.

— Катрусю, дитино, що у вас коїться?