Несподіваний фінал одного екстреного візиту до клініки

— Ну що ти, сину, який салон у нашому становищі? — відповіла мати.

Платон ніколи не думав, що так рано настане час, коли його серце стискатиметься від гострого жалю до матері. Їй же всього сорок три роки, а вона вже опустила руки. Якось раптом стала слабкою, невпевненою в собі. Його сильна, розумна, рішуча мама розгубилася перед бідою, що звалилася на неї.

Платон розумів, що їй дуже важко. Адже вона залишилася зовсім сама. Він із сестрою навчаються в іншому місті. Від них жодного пуття й жодної допомоги матері.

Друзів у його батька ніколи не було. Він був надто самозакоханим, щоб обзавестися друзями. Приятелів було повно, але розраховувати на їхню допомогу не доводилося. Із цими людьми батька пов’язували тільки спільні свята, розваги й спортивні змагання. Говорити про справжню чоловічу дружбу й підтримку не доводилося.

От і залишилася мати сам на сам із бідою. Найгірше було те, що не видно було світла в кінці тунелю. Було незрозуміло, що за хвороба в батька, чому не вдається поставити діагноз, скільки часу йому доведеться лікуватися.

Увечері Олена провела сина в аеропорт і знову повернулася до свого звичного життя. Робота, лікарня, дім. А ще важкі думки, страх майбутнього, боязнь втратити чоловіка. Тільки спогади про дітей і їхні дзвінки тішили душу й давали сили жити.

Закінчувався лютий, а разом із ним і термін оплати за окрему палату. Олена сиділа за кермом своєї машини й думала, що сьогодні ще раз нагадає чоловікові, щоб він ухвалив остаточне рішення. Повертається додому чи просто переходить у тій самій клініці до загальної палати, де лежать по три-чотири людини.

Олені було дуже непросто говорити з чоловіком на цю тему. Щоразу, коли вона навідувала його, вона бачила, що йому ставало дедалі гірше й гірше. Він іще більше схуд, обличчя стало блідим, часто тремтіли руки. Його було дуже шкода, але жінка не знала, чим вона може допомогти. Лікарі, як і раніше, розводили руками.

Лікуючим лікарем чоловіка був Максимов. Олена була не в захваті від цього лікаря. Микола не справляв враження дуже грамотного медика. У цій же клініці їй доводилося розмовляти з лікарями куди більш обізнаними. Але Євген одразу сказав, що лікувати його буде тільки Микола. Консультувати нехай приходять різні фахівці, але своє життя він довіряє тільки своєму приятелеві.

Сьогодні Олена привезла чоловікові до лікарні його улюблені млинці з начинкою. Сама пекла. Вони навіть іще не встигли охолонути. Їй дуже хотілося пригостити чоловіка теплими млинцями, тому вона поспішала. Швидко піднялася до його палати й дуже здивувалася, побачивши порожнє ліжко чоловіка.

Євгена не було в палаті. А він же вже пару місяців не покидав її меж, скаржився, що зовсім немає сил ходити. На процедури його возили в кріслі.

Олена вирішила, що й тепер чоловіка повезли на процедури, хоча зазвичай у цей час він відпочивав. Вона присіла біля вікна, але минула година, а Євген так і не з’явився. Це було дуже дивно, адже зазвичай процедури займали не більш як 15–20 хвилин.

Олена вийшла з палати й тихо пішла коридором, зазираючи в усі відчинені двері й прислухаючись до голосів. Євгена ніде не було. Вирішила підійти до чергової медсестри, можливо, вона знала, де зараз чоловік.

Проходячи повз прочинені двері до запасного виходу, почула на сходах голоси. Їй здалося, що це голос лікаря Максимова. Вирішила поцікавитися, чи не знає він, де його пацієнт. Лєна тихо вийшла на сходовий майданчик і зрозуміла, що голоси долинають трохи нижче того місця, де вона стоїть.

Спустилася до середини сходового прольоту й із подивом почула голос чоловіка. Вона ще не бачила його, але чула його негучний, несподівано твердий голос. Євген раз у раз переходив на шепіт, і Лєна завмерла, щоб розчути, про що він говорить, але почула щось зовсім незрозуміле.

— Мені потрібен ще місяць, — жорстко сказав Євген співрозмовникові. — Можливо, набагато менше. У мене майже все готово. Залишилося тільки протестувати, і можна буде займатися оформленням.

— Женько, ти можеш мені нічого не пояснювати про сертифікацію й ліцензії, — неголосно відгукнувся Микола Максимов, лікуючий лікар чоловіка. — Я все одно у твоїх справах нічого не тямлю. Ти мені краще скажи ось що. Коли будуть гроші і скільки ми заробимо? Я своєю кар’єрою ризикую, прикриваючи тебе.

— Якщо я скажу, скільки ми заробимо, ти не повіриш, — усміхнувся Євген. — Але грошей буде так багато, що за бажання ти зможеш купити собі цю клініку, причому разом із персоналом, і ще багато залишиться.

До Олени долинув негучний сміх чоловіка.

— Клініка мені ні до чого, — тихо відповів лікар. — Мені гроші дуже потрібні.

— От і зроби так, щоб я ще місяць зміг тут провести, — почула Олена. — У моєї родини на рахунках уже порожньо. Твоя черга розкошелюватися.

— Домовилися, — відповів Микола. — Але тільки місяць, більше не зможу для тебе нічого зробити. Тож і ти поквапся.

Олена почула, як вони почали повільно підніматися сходами. Вона швидко повернулася до палати чоловіка й вирішила, що зараз усе в нього з’ясує. Але за кілька хвилин двері до палати відчинилися, і Микола вкотів на візку блідого змарнілого Євгена.

Лікар привітно привітався з Оленою, а потім поспішив до інших пацієнтів.

— Я вже понад годину в лікарні, — підійшла до чоловіка насторожена Олена. — Уже хвилюватися почала. Усю клініку обійшла, поки тебе шукала. Ти де був?