Фатальна помилка чоловіка, який не знав, що я стою за два кроки від нього
Крижана вода, що обпікала своїм потойбічним холодом, зімкнулася над головою, миттю вибиваючи з легень рештки кисню. Течія річки, яка завжди здавалася Ніні такою спокійною й умиротвореною з високого берега, тут, на страхітливій глибині, виявилася безжальним, лютим звіром. Вона крутила її тіло, жбурляла з боку в бік, мов жалюгідну тріску, затягуючи в темні вируючі воронки.
Ніна, інстинктивно затримавши подих, відчайдушно забила руками й ногами, намагаючись боротися з цією чудовиською силою. Важка, намокла вовняна сукня тягнула на дно, плутаючись у ногах, мов свинцеві кайдани. Легені палали вогнем, вимагаючи хоч ковтка рятівного повітря, перед очима попливли темні кола, розцвічені багряними спалахами.
У якусь мить їй відчайдушно захотілося просто здатися, розслабитися й дозволити темній воді забрати її, назавжди позбавивши болю, шоку й того липкого жаху, який вона відчула за секунду до падіння. Але первісний, глибинний інстинкт самозбереження змусив її зробити останнє, нелюдське зусилля. Течія підхопила її й понесла далі вниз по річці, а потім несподівано винесла на мілководдя біля пологого відтинку берега, де густо росли очерети й звисало коріння старої верби. Ніна судомно вчепилася в слизькі стебла й корені, підтягуючись до рятівної суші.
Виринувши на поверхню, Ніна судомно, з хрипким свистом втягнула в себе нічне повітря, обпікаючи горло. Вона не наважилася видати ані звуку, ані єдиного сплеску. Безшумно працюючи руками, вона відпливла в бік густих заростей очерету, чиї жорсткі, гострі стебла боляче шмагали по обличчю й руках, лишаючи подряпини. Вчепившись закоцюблими, неслухняними пальцями в слизьке, вкрите мулом коріння прибережної верби, вона завмерла, втиснувшись у брудний берег, злившись із темрявою, ставши частиною цього похмурого нічного краєвиду.
Вода стікала по її обличчю холодними струмками, змиваючи сльози, яких вона навіть не помічала. Зуби вибивали дрібний дріб, але Ніна щосили стиснула щелепи, боячись, що цей звук видасть її присутність.
— Вона не випливе, — голос її чоловіка пролунав згори, з урвища, на якому вони стояли лише кілька хвилин тому. Голос звучав глухо, але моторошно буденно, ніби він обговорював не смерть дружини, з якою ділив ліжко й стіл упродовж вісімнадцяти довгих років, а невдалу покупку в магазині чи зламану машину. — Течія тут сильна, дно підступне, самі вирви й корчі. Вона завжди боялася води.
— А якщо випливе?
