Несподіваний фінал одного раннього повернення додому
— Так, усе йде за планом, — почула вона знайомі інтонації Віталія.
Лариса підійшла ближче до дверей, ховаючись за одвірком. Серце калатало так гучно, що вона боялася: раптом чоловік почує.
— Юлю, я тобі кажу, вона нічого не підозрює, — вів далі Віталій, і в його голосі звучало щось таке, від чого Лариса похолола.
Юля? Її двоюрідна сестра Юля? Та сама, що всі ці місяці підтримувала Ларису, приїздила допомагати з доглядом за хворим, приносила передачі й добрі слова. Лариса притулилася до стіни, відчуваючи, як усередині все стискається від незрозумілого передчуття.
— Слухай, яка вона турботлива дружина! — сміявся Віталій, і цей сміх різав слух. — Сьогодні знову побігла в аптеку, певно, останні гроші витратила на мої ліки. Дурепа наївна!
Лариса відчула, як земля йде з-під ніг. Що він щойно сказав? Дурепа наївна? Про неї? Про дружину, яка вісім місяців не спала ночами, доглядаючи його?
— Так-так, усе так, як ми планували, — провадив Віталій, очевидно, розмовляючи по гучному зв’язку. — Вона навіть мамин спадок витратила. Уявляєш? П’ятдесят тисяч доларів. Я думав, ця скнара Галина Петрівна ніколи не дасть грошей, а виявилося, дала. На лікування гаряче улюбленого зятя!
Віталій зареготав так голосно, що Лариса мимоволі відсахнулася від дверей. У цьому сміхові не було нічого людяного, лише зловтіха й торжество.
— Юлько, я тобі кажу, вона така дурепа! — голос чоловіка дзвенів від веселощів. — Навіть не здогадується перевірити довідки в лікарні. Усе бере на віру. А я їй такі історії розповідаю про хіміотерапію, про операції — сам собі дивуюся, звідки фантазії вистачає.
Із телефона долинув жіночий голос, голос Юлі, якого Лариса не могла не впізнати.
— Віталику, ти геній! А пам’ятаєш, як я плакала поруч із нею, коли тобі нібито зовсім зле було? Вона мені так вдячна була за підтримку!
— Та ти просто акторка! — захоплювався Віталій. — Особливо коли зображала, що переживаєш за моє здоров’я. А сама вже квитки до Польщі купувала.
— До речі, про квитки, — голос Юлі став діловим. — Коли беремо останні гроші й їдемо? Я вже втомилася цю комедію розігрувати. І квартиру у Варшаві зняла, як домовлялися.
Лариса стояла, притулившись до стіни, і відчувала, як увесь світ руйнується довкола. Останні вісім місяців її життя виявилися брехнею. Кожна безсонна ніч біля ліжка чоловіка, кожна витрачена копійка, кожна сльоза — усе було обманом.
— З грошима проблем не буде, — упевнено казав Віталій. — У неї на картці ще трохи є. Завтра скажу, що потрібна термінова операція, от вона й зніме решту. А потім бувай, дорога дружинонько. Дякую за спадок і за дурість.
— А дім? — поцікавилася Юля.
— Дім не мій, на її маму оформлений. Але це не важливо, головне, що грошики всі наші. П’ятдесят тисяч доларів, плюс у мене повний доступ до її карток. На нове життя вистачить.
— Віталику, а тобі її зовсім не шкода? — у голосі Юлі промайнуло щось схоже на сумнів.
— Шкода? — Віталій розсміявся ще голосніше. — Юлько, та вона ж сіра миша. П’ятнадцять років із нею прожив — ні пристрасті, ні вогню. Працює у своєму магазинчику канцтоварів, увечері телевізор дивиться. Нудьга смертна. А ти зовсім інша справа. З тобою жити хочеться.
— Ну ти й гад! — засміялася Юля, але в її сміхові чулося захоплення.
— Зате розумний гад! — гордо відповів Віталій. — Вісім місяців зображав помираючого й жодного разу не попався. Довідки підробляв, аналізи липові показував, таблетки-пустушки ковтав у неї на очах. А вона все вірила. Така довірлива дурочка.
Лариса відчула, як усередині піднімається нудота. Усі ці місяці, коли вона економила на кожній копійці, купувала йому найдорожчі ліки, доглядала як дитину, він сміявся з неї. Планував із її ж сестрою втечу з її грошима.
— Слухай, а що, як вона випадково дізнається? — раптом занепокоїлася Юля.
— Та звідки? — безтурботно відмахнувся Віталій. — Вона навіть до лікарів зі мною не ходила, я їй казав, що хворі мають самі спілкуватися з лікарями, що їй буде важко слухати діагнози. А вона, дурепа, повірила. Думала, береже мою психіку.
— А я всі ці місяці її втішала, — хихикнула Юля. — Казала, що чоловіки важко переносять хвороби, що їй треба набратися терпіння. А сама вже з тобою плани будувала.
— Золота ти моя! — ніжно промовив Віталій. — Завтра я нібито почуватимуся гірше, скажу, що потрібна термінова операція за кордоном. Вона зніме останні гроші, а післязавтра ми в поїзді. До вечора будемо в Польщі.
— А якщо попросять довідки на операцію?
