Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

Галина Петрівна усміхнулася, і ця усмішка була зовсім не добродушною.

— А ти пам’ятаєш, Ларисо, як ми в дитинстві гралися в детективів? Ти завжди добре вміла розкривати секрети.

— Пам’ятаю.

— От і покажемо твоєму дорогоцінному чоловікові й сестричці, що дитячі ігри інколи дуже стають у пригоді в дорослому житті.

Наступного дня Лариса повернулася додому з роботи у звичний час, намагаючись виглядати якомога природніше. У сумочці в неї лежав невеликий диктофон, який мама позичила ще з часів роботи в лікарні, коли медсестри записували показання пацієнтів для лікарів. Увійшовши до дому, вона звично гукнула:

— Віталику, я вдома. Як ти почуваєшся?

Із спальні долинув слабкий голос:

— Погано, Ларисо. Дуже погано. Усю ніч не спав від болю.

«Який же він актор, — подумала Лариса, підіймаючись сходами. — Учора весело базікав з Юлею про плани втечі, а сьогодні знову зображає помираючого».

— Принести тобі знеболювальне? — турботливо спитала вона, заходячи до спальні.

Віталій лежав у ліжку, блідий, із заплющеними очима. Побачивши дружину, слабко всміхнувся.

— Дякую, люба. Ти в мене така турботлива.

Лариса ледь не фиркнула. «Турботлива дурепа» — ось як він називав її вчора. Але вона зробила співчутливе обличчя:

— Усе для тебе, любий. Зараз принесу ліки й приготую вечерю.

Упродовж наступних днів вона методично збирала докази. Диктофон ховала в різних місцях спальні: за книжками на полиці, у складках штор, під ліжком. Віталій, упевнений у своїй безпеці, щодня й далі розмовляв із Юлею, обговорюючи деталі втечі. Особливо цінним виявився запис із середи.

— Юлю, завтра я їй скажу, що потрібна термінова операція в приватній клініці. Сімдесят тисяч. Вона обов’язково побіжить позичати в знайомих або продавати щось.

— А якщо грошей не вистачить?

— Вистачить. Я бачив у неї схованку в кухонній шафі за банкою з борошном. Там тисяч двадцять точно є. Плюс те, що на картці лишилося — якраз сімдесят набереться.

Лариса всміхнулася. Схованка справді була, тільки не двадцять тисяч, а всього п’ять. Але Віталій цього не знав.

У четвер увечері вона спеціально затрималася на роботі, давши чоловікові можливість спокійно поговорити з Юлею. Диктофон записав їхню найвідвертішу розмову.

— Слухай, а тобі Ларису зовсім не шкода? — спитала Юля.

— Та облиш! — роздратовано відповів Віталій. — Вона ж вівця, а не жінка. П’ятнадцять років прожили — ні пристрасті, ні вогню. Лише робота та телевізор. Із нею можна вмерти від нудьги.

— Але гроші вона на тебе витратила чималі.

— І правильно зробила. Хоч якась від неї користь. А то самі витрати — їжа, одяг, комуналка. Хоч наприкінці життя згодилася.

«Наприкінці життя» Віталій мав на увазі кінець їхнього шлюбу, але фраза звучала двозначно. Поки чоловік розмовляв із коханкою, Лариса тихо ходила домом із телефоном, фотографуючи всі медичні документи, які він їй показував. Мама мала рацію: довідки виявилися грубо підробленими. Печатки нерівні, підписи лікарів різними почерками, навіть назви деяких ліків написані з помилками.

У п’ятницю вранці Віталій влаштував виставу. Прокинувся весь блідий, тримався за груди.

— Ларисо, мені дуже зле. Здається, хвороба прогресує. Треба терміново їхати до лікаря.

— До якого лікаря?