Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— Так, я теж почуваюся трохи краще. Може, ліки нарешті подіяли.

— Знаєш що, — ніби випадково запропонувала Лариса, — а давай влаштуємо невелике свято на честь твого поліпшення. Запросимо родичів, друзів. Нехай усі порадіють разом із нами.

Віталій на мить розгубився. Свято не входило в його плани. Але відмовитися означало викликати підозри.

— Гарна ідея, — погодився він. — Тільки не дуже велике свято. Я ж іще слабкий.

— Звісно, звісно. Людей тридцять-сорок. Найближчі.

Лариса вже подумки складала список гостей. Найближчі — це всі їхні знайомі, вся рідня, всі, хто знав про хворобу Віталія й співчував Ларисі ці вісім місяців.

Наступні дні минули в підготовці. Лариса обдзвонила всіх знайомих, запросила на свято одужання. Люди раділи, багато хто плакав від щастя: усі так переживали за Віталія. Юля теж отримала запрошення. Телефоном вона сказала:

— Ларисо, я така рада. Віталій нарешті одужує. Звісно, прийду, обов’язково прийду.

«Яка акторка, — думала Лариса. — До останньої миті грає роль турботливої родички».

За день до свята Віталій почав нервувати.

— Ларисо, а чи не зарано ми святкуємо? Раптом мені стане гірше?

— Не стане, — упевнено відповіла вона. — Я відчуваю, що все буде добре. У мене таке передчуття.

І передчуття її не обманювало. Усе справді мало стати добре для неї. А от для Віталія й Юлі наставала розплата за вісім місяців брехні й зради.

Субота видалася сонячною, попри жовтень. Ресторан «Золота осінь» розташовувався в центрі міста, у красивій двоповерховій будівлі з великими вікнами й затишними залами. Лариса приїхала туди заздалегідь, щоб перевірити, чи все готове. Адміністраторка, повна жінка середніх років, зустріла її біля входу.

— Усе готово, як ви й просили. Проєктор встановлено, мікрофон перевірили. Столи накрили на вісімдесят осіб.

Лариса кивнула, нервово поправляючи сумочку. Усередині лежали записи з диктофона, флешка з фотографіями підроблених довідок і ще один сюрприз, який вона приготувала спеціально для цього дня. Гості почали збиратися о сьомій вечора. Приїхали родичі з усіх кінців міста: тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, сусіди, колеги по роботі, давні друзі. Усі святково вбрані, з квітами й подарунками, з радісними обличчями. Багато хто не бачився місяцями: хвороба Віталія всіх згуртувала, але зустрічатися було ніколи.

Тітка Віра, сусідка, підійшла до Лариси й міцно обійняла:

— Ларисо, дорога, як же я рада! Стільки місяців молилася за Віталика. Де ж він, наш герой?

— Зараз приїде, — усміхнулася Лариса. — Збирається довше, ніж звичайно, хоче мати урочистий вигляд.

Насправді Віталій до останнього намагався ухилитися від свята, скаржився на слабкість. Але коли зрозумів, що відмова виглядатиме дивно, погодився. Приїхав у новому костюмі, який, як тепер розуміла Лариса, купив на її гроші для втечі з Юлею.

— Любі мої! — Віталій увійшов до зали, спираючись на тростину. Обличчя бліде, але очі живі. — Як же я радий бачити вас усіх!

Гості оточили його, обіймали, вітали з одужанням. Віталій приймав вітання з виглядом людини, яка героїчно здолала страшну хворобу.

— Віталику, ти так схуд, — сплакнула тітка Клава. — Але головне — живий. Головне — з нами.

— Так, нелегко далося, — скромно відповідав Віталій. — Але завдяки Ларисі й усім вам я впорався.

Юля з’явилася однією з останніх. Вона була особливо гарна в новій чорній сукні, з акуратною зачіскою, у дорогих туфлях. Підійшла до Віталія, міцно обійняла.

— Вітю, дорогий, як же я за тебе переживала! Ларисо, ти навіть не уявляєш, скільки безсонних ночей я провела, молячись за нього.

Лариса дивилася на цю сцену й дивувалася нахабству. Юля грала так переконливо, що, мабуть, і сама вірила у власні сльози.

— Юленько, дякую тобі за підтримку, — вдячно сказав Віталій. — Ти була як сестра для всієї нашої родини.

«Була, — тихо повторила про себе Лариса. — Була, але більше не буде».

Вечеря минула в теплій атмосфері. Люди ділилися спогадами, розповідали, як переживали за Віталія, як молилися за нього. Багато хто плакав від щастя, дивлячись на чоловіка, що одужував. Дядько Петро, брат покійного батька Лариси, підвівся з келихом.

— Хочу сказати тост за нашого Віталія. За його мужність, за його боротьбу. І за Ларису, найвідданішу дружину у світі.

— За Ларису! — підхопили гості. — За найкращу дружину!

Лариса встала, подякувала всім кивком. Настав час для головного…