Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

— занепокоїлася вона, входячи в роль турботливої дружини.

— До професора Семенова. Він учора телефонував, сказав, що є шанс на порятунок, але потрібна термінова операція.

Лариса знала: ніякого професора Семенова не існує. Це був іще один персонаж із фантазій чоловіка.

— Скільки це коштуватиме?

— Сімдесят тисяч, — Віталій говорив це таким тоном, ніби просив грошей на хліб. — Я розумію, це дуже багато, але це мій єдиний шанс.

— Де ж узяти такі гроші? — Лариса зобразила розпач.

— Не знаю, люба. Може, в когось позичити? Або щось продати?

Вона бачила, як у нього блищать очі. Він уже передчував отримання грошей і швидку втечу з Юлею.

— Добре, — тихо сказала Лариса. — Я щось придумаю.

У вихідні вона нібито металася по знайомих, збираючи гроші. Насправді їздила до мами, де вони з Галиною Петрівною планували фінальну операцію.

— Усі записи в нас є, — підбивала підсумок мама, перебираючи касети диктофона. — Доказів більш ніж достатньо. Тепер треба вибрати місце для викриття.

— А що, як ми влаштуємо своє маленьке свято? — в очах Галини Петрівни з’явився хитрий блиск. — Скажемо, на честь одужання Віталія.

— Мамо, ти геній!

— Зачекай, це ще не все. Я вже говорила з адміністраторкою ресторану. Виявляється, в суботу ввечері в них вільна зала. Можна орендувати на кілька годин.

Лариса починала розуміти мамин план.

— Ти хочеш зібрати всіх родичів і друзів?

— Саме так. Запросимо всіх, кого знаємо. Скажемо, що у Віталія настало несподіване поліпшення, і ми хочемо відсвяткувати це разом із близькими людьми.

— А якщо він відмовиться йти?

— Не відмовиться. Йому доведеться погодитися, щоб не викликати підозр. До того ж він же нібито йде на поправку, як можна відмовитися від святкування.

Вони пропрацювали план до найменших дрібниць. Лариса мала в понеділок повідомити Віталієві радісну новину: що їй вдалося зібрати гроші на операцію. І у зв’язку з цим запропонувати влаштувати сімейне свято.

— І що найважливіше, — додала Галина Петрівна, — я вже переказала решту грошей з твоїх карток на свій рахунок. Нехай спробують їх знайти.

— Як це?

— Та дуже просто. Я ж твоя мама, ти мені довіреність оформляла, коли лежала в лікарні два роки тому. Довіреність досі чинна.

Лариса захоплено дивилася на матір. Поки вона переживала й страждала, Галина Петрівна методично й холоднокровно готувала пастку для шахраїв. У понеділок вранці Лариса повернулася додому з добрими новинами.

— Віталику, уявляєш, мені вдалося знайти гроші на операцію! Щоправда, не всі одразу, але головне — початок є.

Віталій аж підвівся в ліжку від радості, але тут-таки схаменувся й прибрав стражденний вигляд:

— О, Ларисо, ти мій ангел. Де ти їх узяла?

— Позичала в знайомих, дещо продала. І ще мама допомогла, сказала, що це важливіше за все. У тебе, здається, поліпшення. Навіть колір обличчя кращий став.

Віталій внутрішньо тріумфував: план працював як годинник. Але вголос сказав: