Несподіваний фінал одного раннього повернення додому
— Любі мої, — сказала вона, взявши мікрофон. — Щиро дякую вам за те, що прийшли. Ці вісім місяців були найтяжчими в моєму житті. Але завдяки вашій підтримці ми впоралися.
Зала зашуміла схвально. Віталій сидів із задоволеним виглядом, приймаючи вітання сусідів по столу.
— І сьогодні я хочу розповісти вам правду про те, що відбувалося всі ці місяці, — вела далі Лариса. Голос у неї був спокійний, але руки злегка тремтіли.
Віталій підвів голову, відчувши щось тривожне в тоні дружини.
— Правду про те, як мій чоловік героїчно боровся з хворобою. Про те, яких жертв ми зазнавали заради його одужання. І про те, які дивовижні відкриття я зробила на цьому шляху.
У залі стало тихіше. Гості уважно слухали, очікуючи зворушливої розповіді про перемогу над раком.
— Для початку послухайте ось це, — Лариса кивнула адміністраторці.
Із динаміків залунав знайомий голос Віталія.
«Юлю, я тобі кажу, вона нічого не підозрює. Дурепа наївна. Сьогодні знову побігла в аптеку, певно, останні гроші витратила на мої ліки».
У залі повисла мертва тиша. Люди не відразу зрозуміли, що чують. А голос із динаміків вів далі:
«Вона навіть мамин спадок витратила. Уявляєш? П’ятдесят тисяч доларів. Я думав, ця скнара Галина Петрівна ніколи не дасть грошей, а виявилося, дала».
Віталій зблід як полотно. Намагався підвестися, але ноги не слухалися. Юля сиділа з відкритим ротом, хапаючи повітря, мов риба.
«Юлько, я тобі кажу, вона така дурепа! — сміявся голос із динаміків. — Навіть не здогадується перевірити довідки в лікарні».
Гості почали озиратися на Віталія, не розуміючи, що відбувається. А запис тривав:
«А пам’ятаєш, як я плакала поруч із нею, коли тобі нібито зовсім зле було?» — це був голос Юлі. — «Вона мені так вдячна була за підтримку».
«Та ти просто акторка».
Тепер уже всі зрозуміли. У залі здійнявся гомін, хтось обурено скрикнув, хтось не міг повірити почутому.
— Віталію! — грізно підвівся дядько Петро. — Що це означає?
Але Лариса ще не закінчила. Вона ввімкнула проєктор, і на стіні з’явилися збільшені фотографії медичних довідок.
— А ось документи, на підставі яких мій чоловік лікувався, — спокійно повідомила вона. — Зверніть увагу на печатки. На підписи лікарів. На назви ліків.
Навіть не фахівцям було видно: довідки підроблено грубо. Печатки криві, підписи явно різними почерками, у назві одного препарату пропущено літеру.
— Віталій Андрійович Петренко ніколи не хворів на рак, — чітко промовила Лариса. — Усі вісім місяців він зображав помираючого, а сам планував утекти з моїми грошима. З моєю двоюрідною сестрою.
Юля схопилася з-за столу:
— Ларисо, та що ти верзеш? Яка втеча? Я нічого не розумію.
Але Лариса ввімкнула наступний запис.
«Завтра я нібито почуватимуся гірше, скажу, що потрібна термінова операція за кордоном. Вона зніме останні гроші, а післязавтра ми в поїзді. До вечора будемо в Польщі».
«А квартиру у Варшаві зняла, як домовлялися», — відповідав жіночий голос Юлі.
Тепер уже ніхто не сумнівався. Гості повставали з-за столів, оточили Віталія й Юлю. Обличчя в людей були гнівні: їх вісім місяців обманювали, грали на їхньому співчутті й доброті.
— Сволота! — закричала тітка Віра. — Як ти міг так вчинити з дружиною?
