Несподіваний фінал одного шлюбу з розрахунку
— Притулок. Для таких, як ти. Мігранти, яким не платять зарплати, у яких відібрали паспорти, яких б’ють роботодавці. Ми допомагаємо їм повернутися додому або знайти справедливість тут.
Тарас дивився на фотографії. Прості кімнати, спільна кухня, невеликий медпункт. Нічого розкішного, але чисто й безпечно.
— Але чому таємниця?
Пані Мар’ям відкинулася в кріслі, і її обличчя потемніло.
— Моя мати була іранкою. Родина чоловіка ставилася до неї як до прислуги, хоча формально вона була їхньою родичкою. Вона померла, так і не відчувши себе вдома в цій країні. Я поклялася, що допоможу тим, хто зараз переживає те саме. А Насер… Якщо Насер дізнається, що я витрачаю родинні гроші на іноземних працівників, він доб’ється визнання мене недієздатною, заблокує всі рахунки й забере контроль. Фонд закриється, а десятки людей залишаться без допомоги.
Тепер Тарас зрозумів. Двадцять тисяч на місяць — це не плата за вдавання. Це бюджет фонду, який проходить через нього.
— Твоя зарплата, — вела далі пані Мар’ям, — єдиний канал, який я можу контролювати без схвалення родини. Утримання дружини — моє законне право. Щойно гроші потрапляють на твій рахунок в Україні, вони стають твоїми, а далі я переказую їх у фонд.
— Саме так. Ти стаєш не просто моїм чоловіком, Тарасе. Ти стаєш хранителем «Аль-Аману», тим, хто знає біль мігрантів зсередини.
Наступні місяці промайнули в ритмі подвійного життя. Удень Тарас грав роль молодого чоловіка багатої вдови, носив дорогий одяг, супроводжував пані Мар’ям на офіційні зустрічі, усміхався фотографам на благодійних вечорах. Насер стежив за кожним його кроком, вишукуючи привід для скандалу.
— Дивіться, як наш український принц освоївся! — сичав він на черговій родинній вечері. — Мабуть, уже плануєш, як поділити спадок?
— Насере, припини! — Пані Мар’ям поклала виделку з металевим дзенькотом.
— Я просто дбаю про тебе, тітонько. Ця людина явно має плани.
— Єдиний, хто тут будує плани на мою спадщину, — це ти, племіннику.
Уночі Тарас ставав іншою людиною. Знімав дорогий костюм, надягав простий одяг і їхав до «Аль-Аману» метро або старенькою «Тойотою», купленою на власні заощадження. У фонді його знали просто як Тараса. Не пана, не чоловіка пані Аль-Махмуд, а такого самого мігранта, якому пощастило трохи більше.
— Брате, дякую! — дякував йому Амджад із Пакистану, отримавши квиток додому після двох років рабської праці. — Аллаг віддячить тобі за доброту.
— Це не моя доброта, — відповідав Тарас. — Просто допомагаю, чим можу.
Він навчився працювати з юристами, оформлювати документи, домовлятися з консульствами. Більша частина грошей швидко йшла. Спершу на погашення родинного боргу, потім на фонд: оренда, юридичні послуги, квитки, медична допомога. Перші місяці він майже нічого не залишав собі. Усе надсилав додому, щоб погасити борги.
— Синочку, ти там багатієш, — сміялася мати по телефону. — Стільки грошей надсилаєш.
— Працюю, мам.
— Усе гаразд. А коли додому?
