Одна фраза за весільним столом показала гостям, навіщо нареченому насправді був потрібен цей шлюб

Ранок ударив різко. Оксана розплющила очі й кілька секунд не могла збагнути, чому в кімнаті стоїть така важка тиша. Потім погляд упав на білу сукню, зім’яту в кутку шафи, — і пам’ять повернулася цілком. Учора вона вийшла заміж. Учора ж знищила цей шлюб публічно, без можливості зробити вигляд, що нічого не сталося.

Вона взяла телефон. Десятки пропущених дзвінків. Назар, Галина Степанівна, незнайомі номери. Повідомлення сипалися довгою стрічкою. Перші від Назара були ще тривожними: «Ти де? Мамі погано. Чому не відповідаєш?» Потім тон змінився: «Ти зобов’язана вибачитися. Ти принизила мою матір». Далі пішли погрози, образи, вимоги повернути гроші, яких ніколи не існувало.

Оксана гірко всміхнулася. Не любов. Не каяття. Знову гроші.

Від Галини Степанівни повідомлення були грубіші: прокльони, образи, обіцянки «пустити по світу». Оксана не стала дочитувати. Одне за одним заблокувала номери, потім написала Мирославі: «Почали атаку». Відповідь прийшла швидко: «Не відповідай. Завтра до адвоката. Подаємо документи й готуємо захист. Нехай говорять тільки через юриста».

Оксана змусила себе встати, прийняти душ, умитися холодною водою. У дзеркалі на неї дивилася жінка з запаленими очима й втомленим обличчям. «Зберися», — сказала вона відображенню. Зламатися вона зможе потім. Зараз ще рано.

День тягнувся в’язко. Вона намагалася дивитися фільм, але не запам’ятовувала ні облич, ні сюжету. Відкрила книжку — рядки розпливалися. Телефон продовжував тремтіти від дзвінків із нових номерів, і вона методично відправляла їх у блокування. Надвечір квартира стала здаватися обложеною фортецею. Їй ввижалися кроки за дверима, голоси на сходовому майданчику, шерех біля замка. Вона підходила до вічка — там було порожньо. Просто нерви, казала вона собі. Просто наслідки.

Домофон задзвонив так різко, що вона здригнулася всім тілом.

— Хто?

— Оксаночко, це тітка Марфа, — долинув плаксивий голос. — Відчини, поговорити треба.

Оксана завмерла.

— Навіщо?

— Ми не самі. Рідня тут. За Назарчика просити прийшли. Він не винен, це все Галина його, стара відьма, підбила.

Впускати їх було божевіллям. Не впустити — означало отримати скандал у під’їзді й сусідів як глядачів. Оксана кілька секунд мовчала, потім сказала:

— Підіймайтеся. П’ять хвилин. У квартиру не зайдете.

За хвилину на майданчику перед її дверима стояла вся вчорашня делегація: тітка Марфа, дядько Остап, Софійка й ще кілька пом’ятих родичів. Обличчя червоні, очі безсонні, одяг несвіжий, вигляд жалюгідний. Марфа першою склала руки на грудях.

— Прости нас, дурнів. Ми не знали, що так обернеться. Галина сказала, що ти багата, тобі не шкода. Ми люди прості, повірили.

— І що тепер? — спитала Оксана, не відступаючи від порога.

Софійка спалахнула й випалила:

— Нас із готелю виселяють. Ти тільки до ранку оплатила. Квитки назад пізніше, грошей нема. Ми думали…

— Що я оплачу ще проживання і дорогу?

Тітка Марфа опустила очі.

— Ну ми ж тепер ніби як рідня.

Оксана засміялася. Сміх вийшов короткий, різкий, майже нездоровий.

— Рідня? Ви серйозно? Учора ви сиділи й слухали, як мене називають грошовою дурепою. Ніхто не встав. Ніхто не сказав ані слова. А потім ви намагалися винести з мого банкету все, що вміщалося в сумки. І тепер ви прийшли по допомогу?

Вони мовчали, дивлячись у підлогу.

— Ідіть, — сказала вона. — І передайте Назару з його матір’ю: якщо хтось із вас ще раз з’явиться біля мого дому, я звернуся в поліцію. Уже не через образи, а через вимагання.

Вона зачинила двері перед їхніми обличчями й повернула ключ. Ззовні почулися схлипування, шепіт, потім роздратовані голоси. Оксана притулилася лобом до прохолодного дерева. Бруд липнув до неї навіть крізь зачинені двері. І в цю мить вона зрозуміла: залишатися тут не можна. Квартира, якою вона пишалася, стала місцем облоги. Їй треба було поїхати, доки ця історія не почала отруювати стіни…