Донька вирішила провести тиждень у новому будинку матері разом із родичами чоловіка, але господиня підготувала інший план

Ключі лягли мені в долоню несподівано важким холодним тягарем. Стоячи біля воріт нещодавно купленого заміського будинку, я ніяк не могла повірити, що в п’ятдесят три роки вперше стала єдиною господинею чогось по-справжньому свого. Разом із радістю прийшов страх: тепер за це місце відповідала тільки я, зате ніхто більше не міг розпоряджатися ним без моєї згоди. Це було не спільно нажите майно і не подарунок родичів, а результат десяти років моєї нічної роботи перекладачкою над складними технічними текстами, поки колишній чоловік безтурботно спав у сусідній кімнаті.

Будинок не вражав розкішшю, зате мав міцний і затишний вигляд: цегляні стіни, мансарда, маленька тераса, три спальні та поєднана з кухнею вітальня. Від колишніх власників залишилися добротні меблі кінця минулого століття. Найбільше мені подобалася ванна кімната на другому поверсі — крізь широке вікно звідти було видно яблуні й занедбану зелень саду.

Я ледь устигла розібрати кілька сумок і налити собі кави, коли на столі задзвонив телефон. Телефонувала моя донька Марина.

— Мамусю, ну як ти там? Уже освоїлася? — її голос був незвично лагідним.

— Потроху, — відповіла я, одразу насторожившись.

Так Марина говорила лише тоді, коли заздалегідь знала: зараз попросить про щось, у чому мені буде важко їй відмовити.

— Загалом, у мене до тебе навіть не прохання, а новина. У суботу ми приїдемо з ріднею Богдана. Підготуй кімнати, закупи продукти — поживемо в тебе тиждень.

Я не знайшлася, що відповісти. За вікном лежало торішнє листя, а між гілками рухалися сонячні плями. У слухавці щось шаруділо: донька явно займалася своїми справами й навіть не сумнівалася, що я погоджуся.

— Ти мене чуєш? — перепитала вона. — Приїдуть свекруха, брат Богдана з дружиною і двома дітьми, ще одна їхня тітка. Усі хочуть відпочити на природі, а власного заміського будинку в них немає. Я вже сказала, що ти розмістиш нас без проблем.

Я обережно нагадала, що переїхала зовсім недавно, але Марина лише відмахнулася. За її словами, місця було достатньо, продукти я однаково могла купити, а приготувати кілька страв для великої компанії мені нібито нічого не варто. Родичів чоловіка вона назвала простими й невибагливими людьми.

Мені згадався її минулий святковий день. Ці «невибагливі» гості майже спорожнили стіл, а Маринина свекруха встигла оглянути мою квартиру й повідомити, що люстра запилена, штори підібрані невдало, а салати пересолені.

— Отже, вирішено, — квапливо підсумувала донька. — Будемо до обіду. Постарайся все влаштувати як слід, а то мені буде ніяково перед свекрухою.

Вона відключилася, не дочекавшись моєї згоди. У тиші, що настала, її розпорядження й далі звучали так виразно, ніби донька все ще була на лінії. За вікном співали птахи, а з сусідньої ділянки тягнуло запахом смаженого м’яса. Я довго тримала телефон у руці й дивилася на сад, поступово усвідомлюючи, що моїм новим домом уже розпорядилися як місцем для чужого тижневого відпочинку за мій кошт…