За дверима стояв бездомний старий
Стукіт розбудив Оксану в ту мить, коли за вікнами ще стояла густа передсвітанкова темрява.
Вона розплющила очі, кілька секунд прислухалася, потім потягнулася до телефона на тумбочці. П’ята ранку. Знову постукали.
Не дзвінок. Саме обережні удари у двері, ніби людина за ними боялася розбудити сусідів. Оксана сіла на ліжку.
З кімнати Марини не долинало ані звуку. Донька повернулася із занять пізно, майже опівночі, готувалася до заліку й тепер спала за стіною. Накинувши халат, Оксана вийшла в коридор.
Підлога холодила ступні. Біля вхідних дверей вона зупинилася, не наважуючись одразу підійти ближче. У такий час добрі новини додому не приносять.
Третій стукіт був ледь чутний. Оксана підійшла до вічка. На сходовому майданчику стояв Василь Петрович Коваленко.
Вона впізнала його миттєво, хоча тепер старий виглядав інакше, ніж біля продуктового магазину. Сіра куртка була застебнута під горло, на голові — стара в’язана шапка, обличчя здавалося майже білим. Зазвичай при зустрічі він намагався всміхнутися, навіть якщо змерз чи не їв.
Тепер усмішки не було. Оксана прочинила двері, залишивши ланцюжок. «Василю Петровичу? Що сталося?» Старий ступив ближче.
«Заради Бога, вибачте. Я розумію, котра година. Тільки ви сьогодні на роботу не ходіть».
Оксана кілька секунд дивилася на нього крізь вузьку щілину. «Що? Взагалі туди не заходити?» — «І начальникові своєму поки не дзвоніть». — «Ви звідки знаєте мого начальника? Мельник?» — «Учора почув».
В Оксани відразу зникла сонливість. Вона зачинила двері, зняла ланцюжок і впустила гостя. Василь увійшов нерішуче, зняв шапку, потім зупинився біля килимка, ніби боявся пройти далі.
«Роззувайтеся, — сказала Оксана. — І говоріть». На порозі кімнати з’явилася Марина.
На ній була довга домашня футболка, волосся розтріпалося після сну. «Мам, хто там?» — «Усе нормально. Іди до себе».
Донька глянула на гостя й упізнала його. «Василю Петровичу?» Старий винувато кивнув. «Я вас теж розбудив, Мариночко».
«Пробачте». Оксана провела його на кухню, увімкнула світло й поставила чайник. Старий сів лише після другого запрошення.
Пальці в нього тремтіли від холоду. «Спершу чай». — «Потім».
«Я поки все пам’ятаю, краще розкажу». Напередодні ввечері Василь опинився біля офісної будівлі, де працювала Оксана. За квартал був невеликий ринок, а в підсобці одного павільйону сторож інколи дозволяв переночувати.
До закриття ще лишався час, тому Василь сів на лавку біля парковки, сховану за кущами. «Я булку доїдав, — пояснив він. — Потім у вас відчинилися двері з боку стоянки».
«Вийшли чоловік із жінкою. Не звернув уваги, аж поки не почув ваше прізвище». Оксана поставила чашку на стіл.
«Яка жінка?» — «Молода. Темне волосся, довге світле пальто, сумка з металевою застібкою. Машина червона, невелика».
Марина перевела погляд на матір. «Наталія Савчук», — тихо сказала Оксана. Василь відповів: «Може, так».
«Імені я не чув. Чоловіка раніше бачив біля вас. Високий, в окулярах».
«Це Мельник?» — «Так». Василь вдихнув. «Вони думали, що довкола порожньо».
Жінка спитала: «А якщо Бондаренко почне заперечувати?» Він відповів: «Нехай заперечує. Коли знайдуть листування з конкурентами й документи, виправдовуватися буде запізно». Оксана завмерла.
«Яке листування?» — «Не знаю. Далі він сказав, що вас виженуть із роботи і справа може дійти до колонії. Ще додав: „Нас ніхто не запідозрить“».
«Я тоді зрозумів, що йдеться не про звичайну сварку». Василь говорив без зайвих подробиць. Іноді зупинявся й чесно зізнавався, що окремих слів не розібрав через машину, яка проїхала повз.
«Вони обговорювали сьогоднішній день?» — спитала Оксана. «Так. Жінка мала дочекатися, коли ви вийдете з кабінету».
«Потім зайти всередину й щось зробити з комп’ютером. Він сказав: „Зробиш усе, як домовлялися“. Після цього спитав, чи взяла вона другий носій».
Марина тихо промовила: «Мам». Оксана піднесла палець до губ, зупиняючи її.
«Василю Петровичу, ви певні, що йшлося про мене?» Старий подивився просто на неї. Він сказав, що Оксана надто далеко полізла в старі договори. На кухні стало тихо.
Чайник клацнув, вимикаючись, але ніхто не ворухнувся. У пам’яті Оксани спливли одразу кілька епізодів останніх двох тижнів. Три договори, які Роман Васильович вимагав провести без затримки.
Один постачальник із ціною вищою за звичну. Дивна терміновість. Роздратування начальника після її прохання додати альтернативні комерційні пропозиції.
Тоді Мельник викликав її до себе. «Ти перетворюєш робочий процес на слідство, — сказав він, закриваючи теку. — Нам продукція потрібна зараз».
«Тоді покажіть, чому обрано саме цього посередника». — «Тому що рішення ухвалено». — «Ким?» Після цього запитання він довго дивився на неї, а потім порадив займатися власними обов’язками.
Оксана вийшла з кабінету з відчуттям, що перейшла невидиму межу. Однак думка про підставу здавалася настільки дикою, що вона жодного разу не розглядала її всерйоз. Тепер навпроти неї сидів бездомний старий і переказував план, який надто добре збігався з недавнім конфліктом…
