Чоловік вирішив поселити колишню дружину з дітьми в квартирі Іри, щоб списати аліменти

— Іро, збирайся. Переїжджаємо, — оголосив Макс.

На дубовий паркет із гуркотом опустилася величезна картата сумка, з такими колись їздили човники. Чоловік слідом кинув картонну коробку; всередині підозріло дзенькнув посуд. Ірина так і завмерла з ранковою кавою в руці. Спершу подивилася на брудні черевики, що топтали килимок ручної роботи, потім перевела погляд на баули. У просторому передпокої її успадкованої трикімнатної квартири раптом стало тісно: стільки чоловічого нахабства вона ще не вміщала.

— І куди ж? — спитала Ірина майже лагідно. Голос лишався рівним, хоча внутрішній радар уже повідомляв про аномалію найвищого ступеня небезпеки.

— У мамину однокімнатну, на околицю. Нам же пощастило! — Макс витер піт із чола з гордістю людини, яка щойно винайшла колесо. — Вона квартирантів заради нас виставила. Родині, каже, треба допомагати. Оренда буде на 10% дешевша за ринкову, знижка для своїх. Усе владнано, тобі лишилося зібратися. Мама вже за перший місяць гроші чекає.

Ірина кліпнула, потім іще раз. Цей густий абсурд хоч ножем ріж і на хліб масти. Дід-академік залишив їй 120 квадратних метрів: ліпнину під високими стелями, величезні вікна на тихий сквер, кухню, якою можна було б кататися на роликах. А чоловік, чийого заробітку в кращому разі вистачало на макарони середньої руки, пропонував віддати ключі від раю. Перебратися в бетонну коробку на виселках — і ще й платити за неї його владній матері.

— Максе, любий, — протягнула вона солодким голосом, поставивши чашку на консольний столик. — Ти не захворів? Чи дорогою додому головою об одвірок приклався? Поясни, навіщо мені міняти власну величезну квартиру на мамину конуру. За мої ж гроші.

Макс надув щоки. Після цього жесту зазвичай ішла неймовірна дурниця, подана як велика філософська праця. Він наблизився, замахавши руками, мов вітряк.

— Ти в економії нічого не тямиш! Тут площа зайва, стіни тиснуть. У мами затишно, житимемо дружно. І взагалі, рішення я вже ухвалив.

Де в такому розрахунку була економія, математика пояснити відмовлялася. Зате від того, що відбувалося, вже не просто тхнуло дурістю — несло брехнею. Макс благодійністю не захоплювався. Раїса Іванівна за три копійки вдавилася б, а тут раптом знижка на житло.

Ірина підійшла до привезеної сумки. Крізь розійдену блискавку виліз край рожевої блискучої куртки, всипаної стразами, слідом вивалився плюшевий заєць без одного вуха. Ірина ніколи не носила стразів і вже точно не гралася плюшевими зайцями.

— А це в нас що? — Вона штовхнула сумку носком домашнього капця.

Чоловіка сіпнуло, наче його вдарило струмом. Обличчям поповзли червоні плями — перестиглий помідор, залишений на сонці.

— Речі. Звичайні мої речі, — насилу вимовив він.

— Твої? — Ірина граційно нахилилася, взяла куртку двома пальцями й підняла перед очима. Від тканини тягнуло дешевим квітковим кондиціонером. — Максе, ти стать змінити надумав і в цирк-шапіто податися?

— Ларисині це речі! І дитячі! — закричав він, потягнувшись по куртку. Ірина встигла відступити.

Лариса, його колишня дружина, уже п’ять років ростила двох дітей, поки Макс старанно влаштовував собі нове життя. З Іриною вони не ворогували: жили в паралельних всесвітах, які перетиналися хіба що під час узгодження дитячих канікул. Тепер у голові Ірини швидко з’єднувалися шматочки пазла.

Диплом юриста з відзнакою вона отримала недарма. Ні заламувати руки, ні шукати заспокійливих крапель не стала: до справи взявся адвокат у цивільних справах, який прибрав емоції й залишив факти.

— Отже, ти приніс до мене майно колишньої дружини, а мене відправляєш у материн клоповник, — голос став на кілька октав нижчим; від нього холонуло повітря в передпокої. — На пояснення цієї афери в тебе одна хвилина. Збрешеш — зараз же підеш за двері разом із плюшевим гризуном. Починай.

Макс заметушився. Його показна впевненість луснула, як дешева повітряна кулька. У невиразному белькотінні змішалися тимчасові труднощі, допомога ближнім, космос і зіпсована карма.

— Залишилося 20 секунд, Максе, — відміряла Ірина, схрестивши руки на грудях.

— Аліменти я не платив! — випалив він, заплющивши очі. — Уже пів року.

Вона примружилася. Гроші в них були роздільні, навпіл оплачувалися лише продукти й комунальні рахунки. При цьому чоловік незмінно клявся, що третину зарплати справно відправляє дітям.

— На що пішли гроші? — спитала вона, хоча відповідь уже вгадувала…