Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

— Закінчив, — відповів я. — Залишилося тільки роздрукувати.

— От бачиш. Можеш, коли хочеш.

Раніше я б роздратовано промовчав. Того разу лише всміхнувся.

Мирослава поставила чайник і спитала, як минула дорога. Батько почав розповідати про затримки, незручні пересадки, нескінченні дзвінки. Вона слухала уважно, не перебиваючи, але я помітив: у якийсь момент її погляд ковзнув до мене. Лише на секунду. У цьому погляді не було тривоги, тільки нагадування про нашу домовленість.

Я нічого не сказав. І вона теж.

Пізніше батько спитав, чи приходила її подруга.

— Не змогла, — спокійно відповіла Мирослава. — Затримали на роботі.

— А ти стільки всього наготувала.

— Нічого. Ми з Данилом повечеряли, щоб не пропало.

Батько подивився на мене.

— Не відволікла від проєкту?

— Ні, — сказав я. — Навіть навпаки. Після вечері краще працювалося…