Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

— Дякую, що посидів зі мною, — сказала вона, коли стіл майже спорожнів.

— Вам дякую, — відповів я. — Я думав, буде ніяково.

— А вийшло?

Я замислився.

— Спочатку — так. Потім ні.

Мирослава всміхнулася.

— Отже, вечір не зовсім пропав.

— Не пропав.

Біля дверей моєї кімнати вона зупинилася.

— Іди до свого проєкту. А то я справді стану винною, якщо ти не закінчиш.

— Я закінчу.

— Даниле?

— Так?

— Ти не зобов’язаний увесь час бути таким зібраним. Іноді можна просто сказати, що важко.

Я не знайшов, що відповісти. Лише кивнув.

Тієї ночі я ще довго сидів над проєктом. Але вперше за кілька днів робота йшла рівніше. Мені здавалося, ніби розмова з Мирославою зняла якесь внутрішнє напруження, якому я сам не міг дати назви. Я все ще був збентежений тим, як багато ми сказали одне одному, але в цьому збентеженні не було сорому. Радше подив: виявляється, дорослі люди теж бувають розгубленими, теж не знають, як попросити про підтримку, теж бояться виявитися зайвими.

Батько повернувся за кілька днів. Як завжди, з дорожньою сумкою, втомленим обличчям і звичним бажанням одразу перевірити, чи все гаразд. Він спитав про проєкт іще в передпокої.

— Закінчив? — вимовив він, знімаючи куртку…