ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Вони в’їхали в ліс так, ніби в лісу не було ні пам’яті, ні господаря. Дорогий позашляховик, укритий міським блиском і свіжим пилом, упевнено летів розбитою дорогою, розтинаючи сіре повітря ревом мотора. У салоні пахло дорогим тютюном, шкірою, спиртним і тією самовпевненістю, яка з’являється в молодих людей, що надто рано звикли до чужого страху.

Для них цей край був не живим простором, а порожньою декорацією. Сира глушина, похилені хати, мовчазні люди біля парканів, криві берези за вікном — усе здавалося частиною чужого, бідного світу, з якого можна посміятися й поїхати далі. Вони були певні, що готівка вирішує все, а там, де гроші раптом не допомагають, досить підвищити голос або назвати прізвище.

Їхня самовпевненість була не спалахом настрою, а звичкою, що вросла в шкіру. Вони давно перестали помічати, як люди навколо напружуються від їхнього сміху, як офіціанти ховають роздратування, як водії поступаються дорогою не з поваги, а з бажання не зв’язуватися. Їм здавалося, що саме так і влаштований природний порядок речей.

За кермом сидів Назар — худий, нервовий, із тонкими пальцями, які то стискали кермо, то неспокійно вистукували по шкірі. Він не був головним у їхній трійці, радше тим, хто завжди погоджується, аби самому не стати предметом насмішок. Поруч, розвалившись на передньому сидінні й закинувши ноги на панель, їхав Остап. Широкоплечий, ситий, гучний, із важким ланцюгом на шиї, він звик займати собою весь простір. Його батько розпоряджався такими грошима й такими людьми, що син із дитинства засвоїв: світ відступає перед тими, хто вміє тиснути.

На задньому сидінні вмостився Мирон. Він тримав нову імпортну відеокамеру й знімав усе без розбору — дорогу, брудне скло, профіль Остапа, власні сміючі очі у відбитті. Камера була для нього іграшкою, способом перетворювати будь-яку чужу незручність на забаву. Вони їхали до далекого лісового озера, про яке хтось колись сказав у клубі: там тихо, дико, можна стріляти, пити й не бачити жодної сторонньої душі. У багажнику лежали ящики дорогого алкоголю, м’ясо в маринаді й рушниці, що дісталися їм через корисних знайомих без зайвих запитань. Полювання було лише приводом. Рушниці, м’ясо, карти й розмови про ночівлю біля озера правили за те саме, за що правили дорогі годинники й гучна музика: підтверджували власну значущість. Ніхто з них серйозно не думав про лісову дорогу, погоду чи людей, які живуть у цій глушині. Їм хотілося відчути себе господарями там, де ніхто не зможе їм заперечити…