Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

— Останнього шансу. Не для нас з Інною. Для мене. Я хочу піти звідси сам. Не коли мене винесуть виконавці. Дай мені тиждень. Я знайду роботу, кімнату, з’їду. Ти можеш продовжувати суд, як вирішиш. Але дай тиждень за твоїми правилами.

У мені сперечалися дві жінки. Одна кричала: «Ні. Пізно». Друга тихо казала: «Це твій син».

— За моїми правилами? — перепитала я. — А потім не скажеш, що я знову контролюю?

Він слабо всміхнувся.

— Краще ти, ніж Інна. Від тебе хоч користь.

Я не втрималася, теж ледь усміхнулася.

— Добре. Тиждень. Але слухай уважно. Перше: жодного алкоголю. Взагалі. Друге: щодня ти шукаєш роботу не на словах, а реально. Дзвониш, ходиш, залишаєш резюме. Третє: платиш за цей тиждень. Скільки можеш, хоч символічно, але платиш. Четверте: йдеш до психотерапевта. Не тому, що ти ненормальний. А тому, що нам із тобою без третьої людини цієї каші не розібрати.

Він дивився серйозно.

— Згоден. На все. П’ять тисяч можу віддати одразу. Потім більше, коли влаштуюся. До фахівця піду. Хоч завтра.

Я зітхнула.

— Це справді останній шанс. Якщо зірвешся, я більше не відступлю.

— Розумію.

Я взяла телефон і набрала Андрія Васильовича.

— Це Бондаренко. Прошу тимчасово призупинити рух за позовами.

— Повністю?

— На тиждень. Рівно. Якщо нічого не зміниться, запускаємо все далі без зупинки.

Він помовчав.

— Ви впевнені?

Я подивилася на сина. Він сидів, стиснувши кулаки, як людина, яка чекає вироку.

— Так. Я мушу хоча б спробувати. Щоб потім не думати, що не дала йому шансу.

— Добре. Але пам’ятайте: потім відновлення теж потребуватиме часу й сил.

— Сили в мене не нові, але ще є.

Я поклала слухавку.

Артем підвів очі.

— Ти справді призупинила?

— Призупинила. Не скасувала. Запам’ятай різницю.

Він кивнув. В очах у нього блиснули сльози.

— Дякую, мамо. Я не заслужив.

— Ти заслужив нормальне життя. Тільки сам його зіпсував. Тепер сам і розгрібай.

Він тихо всміхнувся крізь сльози.

— Можна спитати? Чому? Після всього — чому ти все одно даєш шанс?

Я подивилася на нього. На дорослого чоловіка зі змученим обличчям, у якому все ще іноді миготів той хлопчик з інгалятором.

— Бо я твоя мати. Не свята, не мучениця, не залізна. Звичайна мати. А мати до останнього шукає, як урятувати дитину. Але тепер я зрозуміла: рятувати треба не замість нього. І не ціною себе.

Я нахилилася вперед…